Зенон Коваль: 10 років агресії Росії в Україні (2014-2024) попередні висновки

Світовий Конґрес Українців публікує з незначним скороченням текст виступу Зенона Коваля, Члена Екзекутиви СКУ, політичного радника Eвропейського Конґресу Українців і Товариства Українців в Бельгії, спеціального радника посольства України у Бельгії (1992-1995), на сесії європейської секції Парламентської асамблеї Франкофонії. Захід відбувся з 12 по 13 листопада в Приштині, Косово. 

Перші слова, які спадають на думку, коли йдеться про вторгнення Росії в Україну та міжнародну реакцію, це “занадто мало і занадто пізно”. Можна також додати: “багато обіцянок, мало реальних дій”.

Говорячи про “занадто мало, занадто пізно”, варто нагадати, що 23 лютого 2022 року, напередодні масштабного вторгнення Росії в Україну, дуже мало хто, навіть високопосадовці (за винятком кількох обізнаних кіл), вірив, що Росія здійснить напад на Україну.

Західні демократії зазвичай сприймали Росію як надійного та довіреного партнера, особливо в економічних і комерційних питаннях.

Приховано вони дотримувалися принципу “пост-Ялти” щодо сфер впливу, не звертаючи особливої уваги на виклики, що виникли після падіння Берлінської стіни (35 років тому), розпаду СРСР і появи 15 нових республік, які прагнули інтеграції в глобальну спільноту.

В Україні, де багато років панувала радянсько-російська пропаганда з гаслами про так звані “братні народи”, мало хто міг уявити прямий напад Росії, попри дестабілізацію Донбасу та анексію Криму у 2014 році після втечі президента Януковича до Росії, спричиненої Революцією Гідності та масовими протестами на Майдані.

Україна стала першою, хто прокинувся. Її президент, Володимир Зеленський, раніше відомий здебільшого як комік, показав себе з зовсім іншого боку. Коли американці запропонували йому евакуацію, він відповів у стилі Черчилля: “Мені потрібна зброя, не таксі”.

Несподіваний і винахідливий опір українців спочатку викликав здивування, потім захоплення, а зрештою – солідарну підтримку багатьох демократичних країн. Це здивування було й у Росії, яка сподівалася захопити Україну за кілька днів. У рюкзаках солдатів з північного фронту знайшли парадні форми, призначені для святкування перемоги на Хрещатику, головній вулиці Києва.

Проте підтримка демократичних країн залишалася обережною і стриманою, обмеженою страхом втягнення у війну, до якої ніхто не був готовий. Окрім самої війни, турбували побоювання ескалації – нагадаймо про “червоні лінії” Москви, які не призвели ні до чого, крім сповільнення постачання допомоги Україні.

Можна згадати безрезультатні дискусії щодо постачання оборонних і наступальних озброєнь, а також летальних і нелетальних – хоча справжнє питання: чи існує взагалі нелетальна зброя?

Довго вагалися з постачанням Україні ПЗРК Stinger, танків та літаків, які зрештою таки передали Києву. Якби значну допомогу Україна отримала на самому початку повномасштабної агресії Росії, російські війська могли б бути відкинуті, і вони не змогли б закріпитися на захоплених територіях. Сценарій був би сьогодні зовсім іншим.

Тим часом Росія не вагалася використовувати всі доступні їй види зброї, окрім ядерної, яку вона використовувала як інструмент шантажу та стримування. Крім того, Росія зміцнювала свої позиції на захоплених територіях.

Щодо нездійснених обіцянок, передусім слід згадати Будапештський меморандум 1994 року. Україна, яка на той момент була третьою за величиною ядерною державою світу, добровільно позбулася свого ядерного арсеналу на користь Росії в обмін на гарантії суверенітету, територіальної цілісності та безпеки від підписантів (США, Росії та Великої Британії, з окремими деклараціями від Франції та Китаю). Враховуючи те, що сталося з Україною, яка держава сьогодні погодилася б відмовитися від ядерної зброї на основі обіцянок, що виявилися порожніми при першому ж натяку на загрозу?

Продовжуючи тему нездійснених обіцянок, Європа швидко усвідомила, що не має можливості виробляти та постачати необхідний обсяг техніки та боєприпасів, щоб Україна могла захиститися від того, що тоді вважалося другою за силою армією світу.

До того ж демократії вразливіші за тоталітарні режими: вони підзвітні своїм громадянам, залежать від виборчих процесів і відкриті для протилежних поглядів. Демократія, яка не захищає свої основоположні цінності, приречена на зникнення.

Після понад 30 років, під час яких Європа насолоджувалася плодами миру і в основному нехтувала інвестиціями в оборону, континент прокинувся в умовах дестабілізації, не розуміючи що діється. Однак кризи часто змушують Європу адаптуватися і рухатися вперед.

Ми стаємо свідками радикальних змін в оборонній політиці Німеччини, вступу Фінляндії та Швеції в НАТО – що ще нещодавно, згідно з висловом Президента Макрона, був у стані “мозкової смерті” – а також ремобілізації ЄС. Сьогодні майбутня Європейська Комісія навіть буде мати окремого комісара з питань оборони та космосу.

А все ж, попереджувальні сигнали були очевидні: дві чеченські війни (1994–1996 та 1999–2009), війна в Грузії 2008 року, анексія Криму та вторгнення в Донбас у 2014 році – все це викликало лише обмежену реакцію з боку світових демократій.

Одночасно Росія активно реалізовувала свою стратегію “Русского мира”. У червні 2007 року був заснований Фонд “Русский мир” для просування російської мови та культури по всьому світу. У вересні 2008 року створено “Россотрудничество” – державну агенцію для управління культурними обмінами та іноземною допомогою, зокрема в Латинській Америці та Африці. Це також супроводжувалося запуском міжнародного телеканалу “Russia Today” у 2005 році та мультимедійного новинного агентства “Sputnik” у 2014 році.

Доктрина Герасимова

Цікаво зазначити, що ці інституції створили невдовзі до або після російсько-грузинської війни (7–16 серпня 2008 року) та після Помаранчевої революції в Україні 2004 року. Якщо розширити аналіз, ці події вписуються в рамки російської військової доктрини грудня 2014 року, яка відома під назвою “Доктрина Герасимова”.

У статті, що передувала Московській конференції з міжнародної безпеки 2014 року, генерал Герасимов, очільник генштабу російського війська, стверджував, що соціополітична еволюція сприяла виникненню “кольорових революцій”, що радикально змінило природу збройних конфліктів. Він зробив висновок, що “самі правила війни змінилися”.

За його словами, джерело державної влади більше не полягає в її збройних силах, а в потенціалі протестних настроїв її населення. У сучасних конфліктах військові дії є другорядними порівняно з політичними, економічними, інформаційними та гуманітарними заходами, які накладаються на внутрішній опорний потенціал. Збройні сили залучаються відкрито лише на фінальній стадії для закріплення успіху.

Такий підхід, який сьогодні називається гібридною війною, глибоко вкорінений у російських інституціях. Він охоплює, між іншим, інфільтрацію, кібератаки, дестабілізацію та, якщо необхідно, збройне втручання.

Мета: Україна чи більше?

Щоб зрозуміти, як завершити війну, необхідно проаналізувати заявлені Росією цілі та те, чи вдалося їх досягти – або чи є можливість їм запобігти.

4 квітня 2022 року інформаційне агентство “РИА Новости” опублікувало статтю Тимофія Сергейцева, одного з головних ідеологів і теоретиків концепції “денацифікації”, яку Путін використовував для виправдання своєї агресії проти України. 

Цей текст вперше розкриває недвозначно що війна започаткована Путіним не скерована виключно проти України, але проти цілості європейських і західних цінностей: “Колективний Захід є творцем, джерелом і спонсором українського нацизму… денацифікація буде неминуче дезукраїнізацією… денацифікація України є також її неминучою дезєвропеїзацією. Не тільки нацистська Україна буде викорінена, але також і передовсім західний тоталітаризм… і механізми підпорядкування суперпотузі заходу і Сполучених Штатів”.

Для Росії це дійсно європейська війна, або війна проти Європи. А в Європі часто схильні говорити що Європа не воює проти Росії, але що вона просто підтримує Україну в її законній боротьбі з російським агресором. Росія натомість воює проти Європи.

Очевидно, що наратив про те, що Україна є “нацистською”, є безпідставним. Яка нацистська держава обрала б єврейського президента і мала б єврейського прем’єр-міністра? Щобільше, крайня права партія в Україні набрала менше ніж 3% на останніх парламентських виборах – це далеко від схожих рухів у деяких європейських країнах, часто підтримуваних Росією. Україна нацистська? Невже ж???

Зупинити війну

Запитання, яке ставлять усі: Як можна зупинити цю війну?

Якщо Україна припинить боротьбу, вона перестане існувати. Якщо Путін зупинить боротьбу, закінчиться війна.

Агресор може припинити війну або якщо досягне своїх цілей, або якщо його змусять зупинити війну. Якщо Росія не зупиниться за власним бажанням, її потрібно буде змусити через військові дії, санкції чи політико-дипломатичний тиск – або ж комбінацію трьох.

• Військовий шлях:  

Отже, або ми допомагаємо Україні відновити її території в міжнародно визнаних кордонах, включно з Кримом і Донбасом. Тим самим ми дотримуємося міжнародного порядку, встановленого після Другої світової війни. І демократичні держави не втрачають свою довіру в очах світу, тому що доводять, що можуть захистити демократичну державу від агресора, навіть якщо той володіє ядерною зброєю. Інакше ми відкриваємо двері до низки потенційних конфліктів, де діятиме закон сильнішого.

• Санкції:

Шлях санкцій і їх поступового посилення також має велике значення, хоча він вимагає більше часу та постійного моніторингу, щоб уникнути їх обходу. Росія регулярно поширює наративи про те, що санкції не мають на неї жодного впливу і більше шкодять тим, хто їх запроваджує. Якби це дійсно було правдою, чому тоді Росія звертається по допомогу до Ірану, Північної Кореї чи епізодично до Китаю?

• Політика та дипломатія:

Політика та дипломатія неминуче пов’язані з будь-яким завершенням війни. Або шляхом капітуляції, або через замороження бойових дій.

• Для України

Якщо міжнародна підтримка припиниться… багато залежатиме від позиції нової адміністрації США з Дональдом Трампом або від здатності Європейського Союзу взяти на себе лідерство в разі припинення чи уповільнення постачання американської зброї…У такому випадку доведеться розпочати переговори з Україною, яка перебуватиме в слабкій позиції, оскільки вона не зможе повернути 20% своєї території… і буде майже неможливо засудити російську агресію та вимагати будь-якої компенсації…

Чи будуть гарантії безпеки, які можуть бути надані Україні (членство в ЄС і заморожування будь-якої заявки на вступ до НАТО), достатніми, якщо Росія не буде засуджена, як Німеччина чи Японія після закінчення Другої світової війни? Хто може гарантувати, що через кілька років перепочинку, особливо якщо санкції будуть зняті, а відносини «як зазвичай» відновляться, Росія не спробує завершити окупацію України… або піти далі проти цього “колективного Заходу, який сам є автором, джерелом і спонсором українського нацизму”?

• Для Росії 

Або військова підтримка України, поєднана із санкціями, стає для Росії нестерпною (дозвіл на глибокі удари, вже понад 700 000 людських втрат з російського боку), і вона шукатиме виходу, який дозволить “зберегти обличчя”…  

Або всередині самої Російської Федерації починають розвиватися напруження через кількість жертв (порівняємо з рухом матерів солдат, які стали жертвами війни в Афганістані, де загинуло близько 15 000 осіб). Російська Федерація налічує 89 суб’єктів, деякі з яких зазнали значно більшого навантаження ніж інші, або ми стаємо свідками внутрішнього перевороту, коли оточення Путіна вирішує покласти край його впливу — хто міг передбачити в той час епізод із Пригожиним? Яку роль у цьому контексті може відіграти російська опозиція, яка зараз дуже розділена й майже повністю придушена?  

Або, скориставшись американським ізоляціонізмом, Росія нав’язує свою присутність в Україні та продовжує дестабілізацію України й інших демократичних країн, граючи на розколі НАТО та Європейського Союзу й підтримуючи політичні партії, які близькі до неї.

Ми вже бачимо деякі результати цієї роботи в Угорщині та Словаччині, щоб назвати лише найочевидніші приклади.

Отже, кілька висновків і багато запитань, які ми можемо собі поставити через  тисячу днів після початку російського вторгнення в Україну. Можливо, наступний рік принесе більше відповідей.  

Але, усвідомлюючи всі виклики та загрози, які стоять перед нами, саме нам належить реагувати та приймати необхідні рішення. І завершити я хотів би цитатою видатної французької учасниці руху опору під час другої світової війни, Мадлен Ріффо, яка залишила нас 6 листопада у віці 98 років: “Жодна справа ніколи не є втраченою, якщо ти її не покинеш”.

Дякую за вашу увагу.

Зенон Коваль
Почесний Посол франкомовних урядів Бельгії

Парламентська асамблея Франкофонії
36-та сесія європейської секції, 

Приштина – Косово, 10–14.11.2024