Захід мусить перемогти Росію – Енн Епплбом

Путін не відмовився від своїх планів. Він вважає, що союзники України втратять до неї інтерес. 

Авторка: Енн Епплбом, американсько-британська журналістка й письменниця.

Джерело: The Atlantic.

Переклад: ТЕКСТИ 

Вони планували взяти Київ за три дні, а решту України за шість тижнів.

Більш ніж через 21 місяць російські війська залишили половину території, яку вони окупували в лютому минулого року. За найскромнішими підрахунками, загинуло щонайменше 88 000 російських солдатів, і щонайменше вдвічі більше було поранено. Знищено обладнання на мільярди доларів: російські танки, літаки, артилерію, гелікоптери, бронетехніку й військові кораблі.

Якби ви спрогнозували такий результат до війни, – а ніхто не спрогнозував, – це здавалося б фантастикою. Ніхто не повірив, що український президент Володимир Зеленський, професійний комік, може очолити країну, яка перебуває в стані війни, що демократичний світ буде достатньо згуртований, щоб допомогти йому, або що президент Росії Владімір Путін витримає таке приниження.

Україна, Сполучені Штати та Європейський Союз досягли чогось надзвичайного: спільними зусиллями вони не лише зберегли українську державу, а й протистояли кривднику, чий нігілізм шкодить усьому світові. Путін підтримує ультраправі та екстремістські рухи в Європі, надає головорізів для підтримки африканських диктатур і вступає в змову з Китаєм, Іраном, Венесуелою та іншими автократіями. Від самого початку війни Путін сподівався продемонструвати, що силу США та американські альянси можна перемогти, і не лише в Україні, а й будь-де. Він все ще на це сподівається, і тому війна залишається вигідною для нього.

Бойові дії створюють дефіцит продовольства в Африці, таким чином породжуючи більше заворушень і більший попит на російських найманців. Війна розпалює невдоволення і в Європі, даючи поштовх проросійським партіям. Американці та європейці розглядають заворушення в одній країні за іншою як серію ізольованих конфліктів, але Путін не вважає, що Україна й Близький Схід належать до різних, конкурентних сфер.

Навпаки, після початку конфлікту в Газі він активізував свої відносини з Іраном, запросив лідерів ХАМАСу до Москви й накинувся на Ізраїль через його зв’язки зі США, сподіваючись, що поширення насильства зменшить підтримку України Заходом. Іранські безпілотники тероризують українські міста. Іран, своєю чергою, постачає російську зброю своїм маріонеткам. Вважається, що “Хезболла” має російські протикорабельні ракети, які вона може використати проти американських військових кораблів у Середземному морі в будь-яку хвилину.

Боротьба союзників проти Росії в Україні підірвала здатність Росії проєктувати негативну силу в Європі, на Близькому Сході та в Африці. Але, попри свої надзвичайні втрати, Путін все ще вірить, що час на його боці. Якщо він не може перемогти на полі бою, він переможе через політичні інтриги та економічний тиск. Він чекатиме, поки демократичний світ розколеться, і заохочуватиме цей розкол. Дочекається, коли українці втомляться, і спробує домогтися цього. Він чекатиме на перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у США 2024 року і зробить усе можливе, щоб так і було.

Зараз Путін робить ставку на республіканців, які повторюють російську пропаганду. Сенатор Джей Д. Венс, наприклад, повторює російську тезу про війну в Україні, яка призводить до “глобального безладу” та “ескалації”. Представник Метт Ґаєц послався на китайське державне ЗМІ як на доказ, запитуючи на слуханнях у Конгресі про ймовірних українських неонацистів. Кандидат у президенти від Республіканської партії Вівек Рамасвамі також назвав Зеленського, який є євреєм, нацистом. Путіна підбадьорює новий спікер Палати представників Майк Джонсон, який свідомо затримує військову та фінансову допомогу, що потрібна Україні для подальшої боротьби. Додатковий законопроєкт, який він відмовляється ухвалити, передбачає виділення грошей, які забезпечать українців системами протиповітряної оборони, необхідними для захисту їхніх міст, а також нададуть фіскальну підтримку, якої потребують економіка та критично важлива інфраструктура в найближчі місяці.

США забезпечують близько третини фінансових потреб України – решта надходить від Європейського Союзу, світових інституцій, а також від сплачених податків та облігацій, придбаних самими українцями. Але без цієї допомоги Україні буде важко пережити зиму.

Частково опір республіканців наданню допомоги Україні в боротьбі із супротивником США є просто збоченим бажанням побачити провал президента Джо Байдена. Частково це страх, що Україна не здатна перемогти. Український літній контрнаступ мав певний успіх, особливо в Чорному морі, де комбінація безпілотників і ракет істотно послабила російський флот і змусила деякі його кораблі покинути кримський порт Севастополь. Але прогрес на суші був повільним. Здатності України завдавати величезних втрат Росії було недостатньо для того, щоб викликати в Москві зворотну реакцію чи підштовхнути до переосмислення своїх дій. Генерал Валерій Залужний, український головнокомандувач, нещодавно говорив про війну як про “патову ситуацію”.

Хоча Залужний також детально описав стратегію, необхідну для просування своєї армії вперед і виходу з глухого кута, його заява поновила розмови на Заході про перемир’я або припинення вогню. Дехто закликає до припинення вогню недобросовісно. Насправді вони хочуть перемоги Росії або принаймні поразки Байдена. Інші ж виступають за перемир’я з найкращими намірами, бо вважають, що, оскільки Путін ніколи не здасться, шкода, завдана Україні, має бути обмежена. Останнім часом я чула, як кілька людей, усі прихильники України, стверджували, що цей конфлікт може закінчитися так, як колись закінчилася Корейська війна, тобто кордони будуть заморожені на нинішній лінії фронту, а решта України, як і Південна Корея, буде захищена американськими гарантіями безпеки й навіть американськими базами.

Усі ці пропозиції, з добрими намірами чи ні, мають один недолік: припинення вогню, тимчасове чи ні, означає, що обидві сторони повинні припинити бойові дії. Наразі, навіть якщо Зеленський погодиться на переговори, немає жодних доказів того, що Путін хоче вести переговори, що він хоче чи коли-небудь хотів припинити війну. І так, за словами західних чиновників, які періодично спілкуються зі своїми російськими колегами, спроби з’ясувати це були.

Також немає жодних доказів того, що Путін хоче розділити Україну, залишивши собі тільки ті території, які він зараз окупує, а решті дозволить процвітати на кшталт Південної Кореї. Його метою залишається знищення України, – всієї України, – і його союзники та пропагандисти все ще говорять про те, що, досягнувши цієї мети, вони розширять свою імперію далі. Лише минулого тижня експрезидент РФ Дмітрій Медведєв опублікував статтю на 8000 слів, у якій назвав Польщу “історичним ворогом Росії” і погрожував полякам втратою їхньої держави. Послання було абсолютно чітким: ми вторглися в Польщу раніше, і ми можемо зробити це знову.

У цьому сенсі виклик, який Путін кидає Європі та решті світу, не змінився з лютого 2022 року. Якщо ми відмовимося від того, чого досягли до цього часу, і відмовимося від підтримки України, результатом усе одно може стати військове або політичне завоювання України. Завоювання України все ще може посилити Іран, Венесуелу, Сирію та інших союзників Путіна. Воно все ще може заохотити Китай до вторгнення на Тайвань. Це все ще може призвести до появи нового типу Європи, у якій Польща, країни Балтії й навіть Німеччина перебуватимуть під постійною фізичною загрозою з усіма відповідними наслідками для торгівлі й процвітання. Європа, яка постійно перебуває в стані війни, – ідея, яка здається неможливою для більшості людей на Заході, але все ще здається надзвичайно правдоподібною для російського президента. Значну частину свого життя Путін був офіцером КДБ, представляючи інтереси радянської імперії в Дрездені. Він пам’ятає часи, коли Східна Німеччина була під владою Москви. Якщо це могло статися одного разу, то чому б не повторитися знову?

Сувора правда полягає в тому, що ця війна закінчиться назавжди лише тоді, коли неоімперська мрія Росії остаточно помре. Так само як французи вирішили в 1962 році, що Алжир може стати незалежним від Франції, так само як британці визнали в 1921 році, що Ірландія більше не є частиною Сполученого Королівства, росіяни мають зробити висновок, що Україна – це не Росія. Я не можу сказати, які політичні зміни в Москві необхідні для досягнення цієї мети. Я не можу сказати, чи потрібен інший російський лідер – можливо, так, а можливо, ні. Але ми розпізнаємо ці зміни. Коли це станеться, конфлікт закінчиться і можна буде вести переговори про остаточне врегулювання.

Щоб досягти цієї мети, ми маємо скоригувати наше мислення. По-перше, нам потрібно глибше, ніж це було досі, зрозуміти, що ми вступили в нову еру конфлікту між великими державами. Росіяни вже знають це і вже здійснили перехід до повномасштабної економіки війни. Сорок відсотків російського державного бюджету – ще одна консервативна оцінка – нині щороку витрачається на військове виробництво, а це близько 10 відсотків ВВП – рівень, якого не було десятиліттями.

Ні США, ні їхні європейські союзники не зробили нічого подібного, і ми почали з низької бази. Джек Вотлінг з аналітичного центру RUSI сказав мені, що на початку війни боєприпасів, які Велика Британія виробляла за рік, вистачало, щоб забезпечити українську армію на 20 годин. Хоча ситуація й поліпшилася, оскільки виробництво повільно зростає в усьому демократичному світі, ми рухаємося недостатньо швидко.

По-друге, ми маємо почати допомагати українцям вести цю війну так, ніби ми самі її ведемо, змінивши наш повільний процес ухвалення рішень відповідно до нагальності моменту. Україна отримала зброю для літніх бойових дій дуже пізно, що дало росіянам час побудувати мінні поля і танкові пастки. Чому? Навчання українських солдатів силами НАТО подеколи було поспішним і неповним. Чому? Ще є час виправити ці помилки: перелік проривних технологій Залужного, який містить в собі інструменти для здобуття переваги в повітрі та кращого ведення радіоелектронної боротьби, варто сприймати серйозно вже зараз, а не наступного року.

Але шлях до закінчення цієї війни пролягає не лише через поле бою. Ми маємо почати думати не просто про допомогу Україні, а про перемогу над Росією або, якщо ви віддаєте перевагу іншій риториці, про те, щоб переконати Росію піти будь-якими можливими способами. Якщо Росія вже бореться з Америкою та її союзниками на багатьох фронтах через політичне фінансування, кампанії впливу, зв’язки з іншими автократіями й терористичними організаціями, то США і Європа також мусять дати відсіч на багатьох фронтах.

Ми повинні перевершити Росію в конкурентній боротьбі за дефіцитні товари, що потрібні для виробництва зброї, блокувати оновлення програмного забезпечення, необхідного для роботи їхніх оборонних заводів, шукати способи саботажу їхніх виробничих потужностей. Цього року Росія використала менше зброї та боєприпасів, ніж торік. Нашим завданням має бути зробити так, щоб наступний рік був гіршим.

Захід уже наклав санкції на Росію і запровадив експортний контроль над електронікою та багатьма іншими компонентами, потрібними для російського міністерства оборони. Парадоксально, але цих санкцій зараз може бути занадто багато, і їх важко відстежувати й виконувати, особливо коли матеріали проходять через треті або четверті країни. Натомість ми маємо націлитися на найважливіші ланцюги постачання, позбавляючи росіян конкретних засобів і сировини, потрібних їм для виробництва найсучаснішої зброї. На початку війни США та їхні союзники заморозили валютні депозити Росії. Активи багатьох російських олігархів також були заморожені в надії, що це зробить їх більш схильними до опору війні. За поодинокими винятками, цього не сталося. Тепер настав час забрати ті активи й віддати їх Україні. Ми маємо продемонструвати, що наша відданість принципу російських репарацій для України реальна.

Але частина наших грошей теж потрібна. Витративши їх зараз, ми заощадимо в майбутньому, і не лише тому, що зможемо запобігти катастрофі в Україні. Навчившись боротися з Росією, хитромудрою автократією з глобальними амбіціями, ми будемо краще підготовлені до пізніших, масштабніших конфліктів, наприклад, у разі ширшої боротьби з Китаєм чи Іраном. Що ще важливіше, перемігши Росію, ми зможемо зупинити ці більші конфлікти до того, як вони почнуться. Метою в Україні мають бути припинення брутального вторгнення Росії й стримування інших від такого вторгнення деінде.