Ярослав Кошелєв долучився до Збройних сил України після повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. Раніше чоловік був активним членом української громади на Філіппінах, де жив до великої війни. Ярослав погодився дати інтервʼю Світовому Конґресу Українців онлайн – прямо з українських позицій на фронті. Далі – про рішення покинути стрімку карʼєру та життя закордоном в обмін на зброю в руках та окопи, реакцію сімʼї в Філіппінах, а також про те, як українська діаспора може допомагати Україні долати Росію.
Послідовність розповіді змінено для кращого сприйняття. Текст відредагований для зрозумілості й плинності.
Юрист, активіст, батько: життя до великої війни
На момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну на Філіппінах я жив вже третій рік. У мене є син, дружина філіппінка (ми одногрупники, навчалися разом на магістерській програмі в London BPP Law School).
Коли я приїхав на Філіппіни, як і кожен переселенець-емігрант, пройшов три стадії адаптації. Спочатку honeymoon, тобто відпустку, коли все задовольняло, подобалося – їжа, культура, спілкування. Потім рутину, коли триває етап отримання документів, розв’язання побутових питань. А третя стадія – безпосередньо життя. Після 6-8 місяців перебування на Філіппінах я вже більш-менш адаптувався, але спілкування не вистачало, почав відчувати сум за домом, тягнуло на Батьківщину.
Я почав знайомитись з людьми, спочатку для пошуку цікавої інформації про те, як, наприклад, вести бізнес, про філіппінську культуру, тому що Філіппіни дуже різноманітні, там 7000 островів, багато народностей й національностей проживають. І так потихеньку почав отримувати запити на юридичну допомогу, допомагав людям. Після знайомства з Наталією Пошивайло-Таулер [Віцепрезидентка СКУ в регіоні Океанії та Азії – ред.], ухвалив рішення долучитися до діяльності української громади.
Закордоном я займався трьома напрямками. По-перше, був представником СКУ в Південно-Східній Азії, працював з українською громадою. Ми здійснювали просвітницьку діяльність стосовно України, брали участь в проєкті від Торгово-промислової палати України. Серед іншого, наприклад, висаджували дерева на Філіппінах. Загалом обʼєднували громаду, комунікували нашу діяльність.
По-друге, я був безпосереднім представником Торгово-промислової палати України на Філіппінах з січня 2021 року. Діяльність була схожа – представництво України. Я допомагав українським експортерам досліджувати ринок Філіппін та Південно-Східної Азії, шукати клієнтів, вести двосторонні перемовини. По-третє, я за фахом юрист, тому допомагав нашим українцям розвʼязувати юридичні питання з посольством і дистанційно вирішувати це в Україні.
І, звичайно, виховання сина. На Філіппінах у мене народився син, я допомагав дружині з його вихованням. Це все відбувалося під час пандемії COVID-19. Подекуди це був складний досвід, адже обмеження там були суттєві через густонаселеність території.
“24 лютого вже був у літаку”: про рішення піти на фронт
Я прискіпливо слідкував за новинами [перед російським повномасштабним вторгненням – ред.], постійно засинав і прокидався з телефоном, моніторив ситуацію на білоруському кордоні, адже були повідомлення про військові навчання там. Я з Криму й маю досвід внутрішньопереміщеної особи, спостерігав за підготовкою та потім анексією території, тому попередив дружину, тещу й тестя, що в певний момент маю дуже швидко поїхати. У мене в Києві залишалися мати, батько й брат. Що й, власне, сталося.
Коли [Путін] оголосив про вторгнення о 04:00 ранку за московським часом, у нас вже була 11:00 на Філіппінах. Об 23:00 24 лютого я вже був у літаку, тобто 25 лютого я прилетів в Польщу й 1 березня перетнув польсько-український кордон разом з іншими чоловіками, які поверталися з-за кордону в Україну.
Ті кілька днів у Польщі я постійно був на звʼязку з сімʼєю, моніторив ситуацію. Вони пропонували мені лишитись в Польщі, зачекати, поки виїдуть самі закордон. Одного дня росіяни завдали по Києву ракетну атаку, цілилися в аеропорт “Київ” (Жуляни), недалеко від якого живе моя сімʼя. Тоді росіяни поцілили в багатоповерхівку за кілометр від мого будинку. Вже наступного дня я докупив теплих речей, взяв рюкзак товариша і попрямував на станцію, де звернувся до волонтерів, які мені на три різні потяги купили квитки, і я був вже на кордоні.
Я бачив, що наслідки [російського вторгнення] наростають, загроза наростає, і другий раз втрачати будівлю, домівку, і все своє майно, як ми втратили в Криму, мені не хотілось. А як діяти в стресовій ситуації я знав, у мене була там автівка в Києві, яку я мав взяти у товаришів, забрати сім’ю і вивезти їх безпечне місце. Такий план був. Тому перейшов кордон, добрався до Львова, а потім зі Львова до Києва. Зараз мої батьки живуть в Україні, адже, після того, як я пішов до війська, вони припинили думати про виїзд закордон.
Я не одразу доєднався до ЗСУ, хоча є офіцером запасу. Спочатку був у навчальному центрі при Київській військовій адміністрації. Там я пройшов сам вишкіл, згодом став помічником інструктора, а потім інструктором. Вже у серпні 2022 року на співбесіді з паном сержантом Маркусом потрапив в 47-му [у серпні 2022 року батальйон, а нині окрема механізована бригада “Маґура” – ред.].
Нещодавно, у січні, відбувся перехід – я обійняв посаду в першому окремому штурмовому батальйоні 67 бригади, це той батальйон, який формував герой України Дмитро Коцюбайло (позивний “ДаВінчі”). У 47-ій я обійняв посаду командира взводу, починав в другому батальйоні, потім були навчання, отримання озброєння, згодом обійняв посаду командира роти й вже в червні ми були в боях під Роботиним, Оріховим, Малою Токмачкою.
Дружина спочатку відреагувала негативно на моє рішення піти на фронт. Були спроби змусити мене залишитись. Це був важкий період, адже сину був лише рік, він тільки починав розмовляти, було морально важко їхати. Але я пояснював дружині своє рішення, наводив приклади, й згодом вона мене зрозуміла, почитала, побачила, що коїться і сказала, що підтримує мене. Це згодом матеріалізувалось в те, що через півтора року вона приїхала мене провідати з сином, в жовтні 2023. Вона спілкується з філіппінцями, проводить просвітницьку діяльність, розповідає, виступає на радіо, телебаченні й порівнює наш конфлікт із потенційним конфліктом Філіппін з Китаєм, котрий також має імперські амбіції й анексував деякі Філіппінські острови.
Армія вчить і дає дуже багато цінних навичок. По-перше, вміння жити одним днем. Планування дуже важке в таких непередбачуваних умовах. Воно є стосовно спеціальних операцій, але щодо побуту й життя загалом – живемо одним днем. Я перестав будувати плани. Також прийшло усвідомлення, що війна надовго. Не на пів року, рік, а щонайменше два, а то й 5 років. Є побратим, якого я дуже сильно поважаю, він каже, що війна триватиме 5 років. Сподіваюсь що помиляється. Зважаючи на це все, починаєш планувати своє життя у війську. Тут я також зустріч дуже багато видатних воїнів, людей, яких би я в іншому випадку би не зустрів. Ми б просто не зустрілись, не познайомились і не стали б братами. Це люди, з якими будеш потім йти по життю.
В армії я почав дуже цінувати сімʼї. Коли отримуєш поранення, потрапляєш у шпиталь й до тебе приїжджає сімʼя, приходить це усвідомлення. До мене сімʼї приїхала через 18,000 кілометрів, я почав дуже цінувати миті, які пропустив.
Як діаспора може допомогти Україні
Діаспора може допомагати в кількох аспектах. По-перше, якщо це, наприклад, такий регіон, як Азія, то провадити просвітницьку діяльність. У Південно-Східній Азії небагато людей розуміють, що таке Україна, в чому суть конфлікту, чому ми боремось за незалежність й свободу. Українські громади мають пояснювати це через друзів, знайомих, також через медіа або соціальні мережі.
Важливі така діяльність, яку провадить, наприклад, Павло Ґрод [Президент СКУ – ред.]. Він приїжджає до підрозділів, збирає інформацію щодо потреб й починає збір коштів, аби ці потреби закрити. Тобто діаспора може цим займатись. Наприклад, українці на Філіппінах зібрали кошти на Mavic 3T – дорожчий, ніж звичайний, тому що має камеру нічного бачення, передавали гуманітарну допомогу. Коли я оголошував збір, то мені допомагали друзі й знайомі, надсилали кошти. Ми закривали різні питання – від купівлі гуми на позашляховики до побутових питань.
Якщо це, наприклад, такі розвинуті країни Європи й Сполучених Штатів, де громади мають вплив, вони можуть приймати наших воїнів на реабілітацію, допомагати їм адаптуватися.
Щодо просвітництва існують різні методи. Моя дружина з друзями проводили бойкоти під російським посольством. До акцій підтримки України долучаються не тільки українці, а й місцеві, поляки, наші друзі, які проживають в цій країні. Ці заходи дійсно створюють розголос.
На превеликий жаль, Росія, яка прийняла ідеологію від Радянського Союзу, зберегла дуже потужний вплив в Південно-Східній Азії. У них дуже багато агентів впливу в політиці, в бізнесі, й вони чітко пропагують свою позицію. І люди, які не обізнані, а, на жаль, такі люди є в кожній країні, вони дійсно в соціальних мережах пишуть, що “Ukraine should give up”, “It should stop violence.”
Гарно пояснювати історію України на прикладі вашої країни. Наприклад, коли Філіппіни ще не були Філіппінами й Фернан Магеллан, португалець на службі в іспанського короля Філіппа, тільки приплив до Філіппін, його вбили як окупанта.
Тобто Україна й Філіппіни ментально історично дуже схожі. Ми дуже різні, але дуже схожі.
