Як допомагають Батьківщині світові українці

Інтерв’ю Президента СКУ Павла Ґрода для видання NV. 

Автор: Наталія Роп

Українська діаспора наближає вступ України до ЄС, виходить на протести, збирає кошти для армії та опікується біженцями. Майже скрізь, але не в РФ.

Повномасштабна війна Росії активізувала в світі ще один український фронт — 20-мільйонну діаспору. Її представники одразу ж взялись приймати біженців, відправляти для військових захисну амуніцію та виходити на масштабні акції протесту.

Однією з рушійних сил цих процесів сьогодні є Світовий Конґрес Українців (СКУ), який об’єднує діаспору в більш як 60 країнах світу.

На початку червня Павло Ґрод, канадський бізнесмен та президент СКУ, приїхав до Києва, і провів тут низку зустрічей з урядовцями та військовими. Поспілкуватись із представником діаспори вдалось і НВ.

— Павле, ви сьогодні [3 червня] із делегацією Світового конґресу українців перебуваєте в Києві. З якою метою приїхали і з ким проводите зустрічі?

— Перша мета — приїхали, щоб скласти подяку і уклін українському народові: президенту, владі, захисникам України, волонтерам, — всім, хто дуже вміло і виважено захищають країну під час цієї безпрецедентної російської агресії. Друга — показати, що сьогодні світове українство і світ стоять за Україною. Третя — зрозуміти, які є суттєві питання, на які ми можемо найбільше вплинути і допомогти країні. Сьогодні вже є 100 днів війни, і важливо, щоб ми зрозуміли і почули прямо від українців в Україні, які є найбільші потреби, щоб наша діаспора могла найбільш ефективно допомагати.

Ми почули, що військова допомога далі є пріоритетом. І ми не можемо говорити загально, а мусимо в наших столицях говорити конкретно, що потрібно. Потрібна також економічна допомога — є великий дефіцит в Україні і фінансовий спад. І важливо, щоб держави, в яких ми [діаспора] живемо, почули і зрозуміли це. Третє – бойкот і санкції. Ми мусимо задушити російську економіку, щоб далі не фінансували війну проти України. І четверте — працюємо з біженцями, щоб вони мали приємний притулок і могли долучитись до життя української діаспори.

Це головні пріоритети, чому ми приїхали. І ми зустрічалися з ключовими високопосадовцями: міністром закордонних справ, міністром оборони, міністром внутрішніх справ, генеральним прокурором. Ми ще сподіваємось на зустріч із президентом і прем’єр-міністром. Також ми зустрічались з теробороною, щоб зрозуміти, які є потреби у волонтерського сектору. Бо як громадська організація ми найбільш ефективно співпрацюємо з волонтерами: діаспора збирає фонди, купує, що потрібно і висилає це волонтерам в Україні, щоб це доходило, куди потрібно.

— Ви займаєтесь адвокацією надання Україні статусу кандидата в ЄС. Наскільки близькою перспективою є отримання цього статусу?

— Вона є близькою. Я прогнозую, що ми отримаємо позитивний результат в червні [на саміті лідерів ЄС], тому що всі аргументи на нашій стороні. Всі ми впродовж трьох днів у Брюсселі зустрічалися із провідними людьми з Європейської ради, Європейської комісії і Європарламенту. Очевидно, що це не буде легко. Але дивлячись на те, хто нас підтримує – аргументи переважають.

Ми займались також цією адвокацією. Але ми не можемо опустити руки. Наші громади в Європі будуть відігравати дуже ключову роль — тому ми опрацювали стратегію, як в кожній країні будуть займатись адвокацією за Україну. Це не станеться автоматично, бо це політика. І тому українці в тих країнах мають займатися політичними акціями. Це вуличне, але це тільки початок. Головне, щоб вони вміли з аргументами заходити в кабінети тих, хто вирішує ці питання, — чи це в Португалії, чи це в Німеччині, чи в Франції, чи в Нідерландах. Вони мають це робити і ми працюємо, як одна світова команда, щоб їм допомогти і вони могли заходити в столицях до тих впливових урядовців, щоб якраз вирішити ці питання. Щоб на них тиснути, що громадська думка в тих країнах переважає на користь України. І ми мусимо це донести до тих політиків.

— Серед країн ЄС немає одностайності щодо надання Україні кандидатського статусу. Як переконуєте тих, хто проти?

— Аргументів є дуже багато, але не всі потрібно озвучувати. Ми мусимо дивитись на аргументи з точки зору країни, якій ми їх надаємо. Кожна країна дивиться на вхід України до ЄС через свою призму. Наприклад, Нідерланди не мають нічого проти України, але вони проти розширення ЄС. Тобто треба їм надавати аргументи, чому це важливо. Інші ж дивляться на це чисто економічно.

Є три потужні аргументи. Перший — Україна потрібна Європі, і є мегасилою в агропромисловості. З точки зору харчової безпеки Україна є дуже важливою для Європи. Також це стосується відбудови. Якщо країна буде частиною ЄС, то очевидно, що перевагу будуть надавати контрактам з європейськими країнами. І вони будуть відбудовувати нову, технологічну, інноваційну і зелену країну. І якраз для них важливо, щоб Україна була частиною Європи, бо матимуть доступ до однієї з найбільших європейських країн.

Другий аргумент — якщо не дадуть статус кандидата, то це дасть Путіну натхнення далі воювати проти України. Він бачить, що Європа послаблює, і це їй дає великий безпековий ризик.

Третій аргумент — це нічого не коштує Європі. Статус кандидата не несе за собою якісь зобов’язання, а дає початок процесу, який може забрати 5−10 років. І важливо, щоб Україна дійшла до цього (я думаю, що зможе дуже швидким темпом).

Тобто це є політичне рішення: немає ніяких ані юридичних, ані фінансових зобов’язань. Ті три головні аргументи ми представляли, коли були в Брюсселі. І я би сказав, що вони були досить потужними і всі це сприймали. Але це рішення кожної столиці. І ми мусимо в кожні столиці працювати.

— Як працює діаспора в Німеччині та Угорщині, де досить сильна п’ята колона Кремля?

— Громада в Угорщині існує вже дуже довго. Вони так звані автохтони — [корінні] українці, що тут живуть вже довгі роки і навіть обираються в угорський парламент як меншина. Ми якраз радились кілька днів тому з провідниками громади в Угорщині: вони кажуть, що громадськість підтримує Україну, але уряд — ні. Тому треба здійснювати якнайбільший тиск на уряд через громадськість. З іншого боку, Угорщина піде в сторону, яку їй скаже Німеччина. Остання має великий вплив і на Австрію, і на Угорщину.

Я був дуже здивований почути, що Португалія тепер вагається, чи підтримати Україну. І коли про це почули провідники наших громад там, вони почали активно повертатись в Португалію, щоб почати адвокувати це питання.

Але Німеччина і Франція — це ключові країни, над якими ми будемо сильно працювати. В Німеччині є старша і нова українські громади. Вони співпрацюють, і ми з ними працюємо, щоб вони стукали у правильні двері. Через нашу світову мережу ми можемо допомогти молодій громаді в Німеччині достукатись до найвищих частин влади і уряду. Ми це робимо через громадянське суспільство, наших партнерів, та інші етнічні групи, як євреї. Також ми працюємо з аналітичними центрами, і шукаємо різні важелі впливу, щоб переконати німецький уряд.

— Відчуваєте, що вас чують?

— Так, чують. Навіть впродовж останніх двох днів чути виступи [німецьких] канцлера Олафа Шольца і міністра закордонних справ Анналени Бербок, які з кожним днем більш позитивно ставляться [до України]. І Україна має великих союзників: президента Європейської ради Шарля Мішеля, президента Європейської комісії Урсулу фон дер Ляєн і президента Європарламенту Роберту Метсолу. Усі вони дуже сильно підтримують Україну. Це є великою мірою завдяки президенту Володимиру Зеленському та прем’єру Денису Шмигалю, — вони обидва дуже вміло будують сильні мости дружби з тими лідерами. Вони всі були в Україні і бачили звірства в Бучі, і всі сильно лобіюють на користь України.

Трохи розчаровані щодо шостого пакету санкцій, бо це не те, що всі хотіли. Але він також є важливим. Коли ми були в Брюсселі, то багато хто думав, що навіть цього не буде. А він пройшов, і ми отримали хоч і не 100% того, що хотіли, але 70−75%. Мусимо всі бути позитивно налаштовані. Бо дуже часто ми розчаровуємось і опускаємо руки, бо чуємо, що немає можливості. Але все мусимо сприймати з таким бойовим духом: правда завжди переможе.

— Чи проявляє себе якось українська діаспора в Росії?

— Вони ховаються. Я дуже добре знаю українську громаду в Росії. В СКУ були два віце-президенти з РФ, і їх просто переслідували. Проти них були порушені кримінальні справи, бо СКУ був визнаний небажаною організацією. Я сам з 2014 року в Росії є персоною нон ґрата. Впродовж останніх двох років там ліквідували вже всі українські організації, і українське життя тепер не існує в Росії. Путін дуже боїться українства, а всі українці – Путіна. І тому вони просто тепер стараються вижити, щоб їх не повністю зламали. Цей геноцид, що відбувається проти українців в країні, може статись і в Росії. Він вже стався: культурний геноцид проти українців в Росії вже давно йде, далі продовжується і тепер більш інтенсивно. Ми повинні старатись дати їм політичний тил, але це дуже тяжко в сучасній Росії. Ми старалися до останнього року їх підтримувати і підсилювати, але це в теперішніх умовах майже неможливо.

— Як і де ви дізнались про початок повномасштабної війни? Як це сприйняли?

— З величезним шоком. Я дуже добре пам’ятаю, коли ми про це почули. Одна із працівників СКУ тоді йшла на емиратуру, і ми якраз зібрались на прощальному вечорі. Для нас було великим шоком, коли ми про це почули. Ми повернулись і почали планувати, що далі [робити]. Ми до цього думали і розуміли, що щось буде, — слухали розвідку США, Великої Британії. Але ми ніколи не думали, що такого масштабного характеру може бути, щоб танки їхали прямо на Київ, щоб були обстріли столиці і навіть Яворова. Я був у Перемишлі якраз на кордоні, коли влучили ракети по Яворову, що за 20 км від кордону. Я там був із чотирма американськими сенаторами — ми не могли повірити, що таке можливо. Це показує, що Путін готується [нападати] не тільки на Україну, але й на Європу.

Мені запам’яталось із зустрічі в Міністерстві оборони, що Росія сьогодні в Україні готує плац для подальшого вторгнення в Європу. Вони не руйнують інфраструктуру, колії і дороги, а просто нищать людські життя і намагаються всіх або знищити, або вигнати українців з своєї країни. І Європа сама це не усвідомлює. Бельгійці, французи чи німці думають, що [подальший напад на Європу] неможливий і нереальний. Але це дуже добре розуміють наші сусіди — поляки, словаки, румуни, молдавани і балтійській країни. Найскладніше нам буде, щоб цей план Путіна зрозуміли центральні і західні країни Європи.

— Українська діаспора всі ці роки гуртувалась навколо викликів, з якими стикається Україна, і допомагала. Наскільки повномасштабне вторгнення Росії активізував сьогодні цей рух?

— Дуже активізувало. І це показник, як інституції – молодечі, студентські, політичні і професійні організації, які ми будували в деяких країнах 130 років — одразу змогли активізуватися. Є активісти — це дуже важливо і потужно, але коли є вже сформовані громади, то вони можуть організовано йти до своїх урядів, бо мають зв’язки, бо активні в їхніх політичних партіях, і вимагати великого від них. Це дуже ефективно. І наші громади відразу відгукнулися і вимагали, і через медіа в своїх країнах працювали, і з політичними партіями працювали, щоб було якнайбільше підтримки. І ми бачимо, що весь демократичний світ стоїть за Україною. І це великою мірою завдяки нашій діаспорі.

Також скажу, що за короткий час діаспора назбирала майже півмільярда доларів і передала гуманітарну допомогу Україні. Коли збирають громади, то не тримають кошти, а одразу купують необхідне і передають. І таких прикладів є багато. Конґрес українців в Канаді назбирав понад $40 млн. І це лише одна організація в одній країні. Вона об’єднує багато інших організацій, кожна з яких додатково збирала.

Світовий конґрес українців зібрав $23 млн на бронежилети і захисні обладнання [для українських захисників]. І ми вже це все передали. Сьогодні була одна з останніх передач — 2 тис. бронежилетів, касок й [аптечок] IFAK для захисників.

Тобто це відбувається масштабно, активно і ефективно.

Біженці — це вже третя тема, до якої наші громади сильно долучились. Ми всі бачимо ті великі міжнародні організації, але наші громади більше зробили. Я був, наприклад, в Українському домі у Варшаві. Вони уже за кілька днів війни мали базу даних із 10 тис. біженців, які шукали помешкання, і 10 тис. готових їх прийняти. Також наші громади дуже багато матеріально допомагають, творять магазинчики для біженців, які дають їм можливість прийти і брати речі безплатно. Просять в своїх урядів, щоб надали біженцям і безпеку, і медицину, і проживання, і обладнання, і житло, і навчання. Це досить великі масштаби.

— Бронежилети, про які ви згадували, купили завдяки ініціативі СКУ UniteWithUkraine?

— Так. І це є тільки початок. Ми сподіваємось, що будемо ще більше залучати фінансування. Сьогодні є великі фандрейзери в Лос-Анджелесі, і також плануємо кампанії по всьому світу. Ми в Брюсселі і Давосі зустрічались з кількома донорами — тобто це є постійний процес.

Читати продовження на сайті nv.ua