Валерій Залужний: Диктатури вміють воювати, але вони все одно програють

Валерій Залужний, Посол України в Великій Британії, колишній головнокомандувач Збройних сил України

Джерело: Українська правда 

Рівно 80 років тому були звільнені в’язні одного з найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау в Освенцимі. Його створив авторитарний режим людожерного диктатора, який хотів правити світом, та зрештою зазнав поразки. Але час покаже, що диктатори відроджуються, а людству не можна розслаблятися.

Ганна Арендт, німецько-американська теоретикиня політології, історикиня, одна з найважливіших мислительок XX століття, досліджуючи витоки тоталітаризму, писала: урядові структури, створені Сталіним та Гітлером, представляють “абсолютно нову форму правління”, яка, ймовірно, знову з’явиться в різних інших формах у майбутньому. Вона також застерегла, сказавши, що “всі ідеології містять тоталітарні елементи”.

Її слова були пророчими. Рівно за 67 років після того, як Гітлер став рейхсканцлером Німеччини, 7 травня 2000 року президентом Росії став Путін.

Я не буду описувати дві дуже схожі Олімпіади, не буду коментувати серйозне видання “Time”, яке з різницею в 70 років назвало обох диктаторів людьми року. Не вдаючись до глибокого аналізу історичних і соціальних причин, що привели цих людожерів до влади, беззаперечним залишається факт, що це стало можливим завдяки формальному дозволу на це як німецького, так і російського суспільства.

За справедливою оцінкою Лариси Якубової, доктора історичних наук та члена-кореспондента НАН, формально диктаторам потрібно було саме населення, яке боїться навіть власної тіні. Неспроможність чинити опір тоталітарній диктатурі, яка відбирає у суспільства права і свободи, призводить згодом до катастрофічних наслідків. 

Що ж спільного ми можемо побачити сьогодні, коли вогнище війни в центрі Європи в 21 столітті набирає все більше катастрофічних наслідків?

Доречно було б сказати, що, мабуть, запізно, лише в 2008 році, окремі дослідники у зв’язку з подіями в Грузії почали проводити аналогії між двома диктаторами. Саме тоді керівництво Росії почало холоднокровно втілювати свій план, який був уже давно заявлений у різних офіційних документах.

У 2008 році ми дізналися, що Росія має особливі права в привілейованих зонах на пострадянському просторі. Перша війна в Грузії стала заявкою на ревізію системи міжнародних відносин. Саме ця війна, якщо вдатися до аналогій, за духом нагадувала анексію Гітлером Судетської області 1938 року.

Європейські та американські лідери поринули в цілу низку інших глобальних і внутрішніх проблем, залишивши цю агресію поза увагою, в надії, що на цьому все закінчиться. І це, звісно, стало стимулом до подальших анексій “собирателя земель русских” та “реставратора СССР” Путіна.

В лютому 2010 року була проголошена нова російська військова доктрина, а в лютому 2013 року – нова зовнішньополітична концепція. У ній виразно заявлено, що Росія залишає за собою право захищати російське населення за межами своєї території.

Як повністю залежним від своїх власних психічних розладів, диктаторам конче необхідно було створити систему залежних і відданих їм людей. Так, за словами все тієї ж Ганни Арендт, саме лояльність до вождя стає головним критерієм просування по службі. Амбітні члени партії змагаються один з одним, щоб висловити свою лояльність, а навколо лідера розвивається культ особистості.

Чи не так це зараз у Росії? Чи не бачимо ми сьогодні  всемогутнього лідера? Навіть якщо він не відрізняється особливою компетентністю, і члени його найближчого оточення знають про недоліки, вони залишаються вірними йому зі страху, що без нього розвалиться вся владна структура.

Після приходу до влади, за словами Арендт, тоталітарні рухи стикаються з серйозною дилемою виконання своїх обіцянок. Вони вирішують цю проблему, вступаючи в постійну боротьбу із зовнішніми і внутрішніми ворогами, реальними або уявними, щоб мати можливість сказати, що в якомусь сенсі вони ще не набули сили, необхідної для виконання своїх обіцянок. 

Тобто тоталітарні уряди повинні постійно боротися зі своїми ворогами, щоб вижити. Тобто і Гітлер, і Путін, використовували створення образу зовнішньої і внутрішньої загрози для внутрішнього користування й утримання власної безмежної влади.

Читати далі.