У сьогоднішньому випуску “Frontline Voices” – серії інтервʼю з українськими захисниками від ініціативи СКУ Unite With Ukraine – розмова з капітаном поліції, начальником тренінгового центру ГУ НП Донецької області Олександром Савенком.
Розкажіть трошки про себе і про ваш досвід роботи в поліції
Після закінчення школи у 2006 році я вирішив піти на строкову службу до Збройних сил, щоб у майбутньому працювати в поліції. У 2006-2007 роках я відслужив у Збройних силах, а у 2008 році приєднався до поліції охорони.
Спочатку я працював у поліції охорони, яка виконує дещо інші функції порівняно із загальною поліцією, зокрема займається охороною об’єктів. У 2009 році я перейшов на посаду молодшого інспектора групи затримання, де виїжджав на виклики, пов’язані з крадіжками з квартир або магазинів, та ніс чергування. Це була служба в Державній службі охорони. У 2011 році я перейшов до райвідділу поліції (на той час – міліції) на посаду конвоїра.
Ми супроводжували затриманих з Бахмутського СІЗО до Костянтинівського залу суду та у зворотному напрямку. Я вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ і навчався там. Пропрацював п’ять років у Костянтинівському міському відділі поліції, а у 2017 році мені запропонували посаду інструктора з особистої безпеки в тренінговому центрі. Це були нові посади, створені для навчання поліцейських. З 2017 року я проходив канадські курси, де здобув навички з тактичної, фізичної, вогневої та домедичної підготовки.
Я зрозуміла. Ви казали, що проходили навчання з надання медичної допомоги, вірно?
Так, у мене є сертифікати, отримані у 2017 та 2018 роках, які підтверджують мою кваліфікацію як інструктора з тактичної підготовки. Це включає як фізичну, так і тактичну підготовку, і є міжнародним сертифікатом. Канадські інструктори приїжджали до Чернігова, де я навчався протягом місяця, а потім двічі викладав у Львові, підтверджуючи свою кваліфікацію інструктора. Спочатку я був слухачем курсу протягом місяця, а згодом сам випускав інструкторів, підтверджуючи, що є компетентним у цій ролі.
У 2018 році я познайомився з Катериною Сухомліновою, головою спілки Мальтійської служби в Маріуполі, і пройшов у неї курси з надання першої медичної допомоги. Для цього я приїжджав до Маріуполя на два тижні, адже розумів, що ці знання можуть одного дня допомогти рятувати життя. До початку повномасштабного вторгнення я також проходив навчання у Червоному Хресті з надання першої медичної допомоги. Тоді тактична медицина ще не була поширеною, більше уваги приділялося домедичній підготовці.
У вас дуже багатий досвід навчання і роботи, і з цього випливає моє наступне питання. Багато хто продовжує працювати поліцейськими. Чому ви вирішили працювати парамедиком, а не залишитися поліцейським під час повномасштабного вторгнення?
Розумієте, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виїхали з Маріуполя ввечері 25 лютого. У мене з моїм особовим складом було бойове завдання, яке я не можу розголошувати, але ми перевозили дуже цінний вантаж, охороняли його та доставили до міста Покровськ.
Потім, 7 березня 2022 року, мене викликав начальник головного управління Донецької області, генерал поліції третього рангу Руслан Іванович Осипенко, і повідомив, що необхідно створити групи парамедиків у співпраці з ДСНС та службою медичної допомоги. Це стало життєво важливим, оскільки почалися обстріли, і люди потребували першої медичної допомоги, тоді як швидкі, на жаль, відмовлялися виїжджати через небезпеку.
Таким чином, ми, інструктори, які навчали поліцейських надавати першу медичну допомогу, самі стали парамедиками, оскільки мали відповідну підготовку та сертифікати. Ми повинні були допомагати населенню.
За весь цей час повномасштабної війни як Ви вважаєте який спогад з Вами залишиться не завжди? Можливо є такий спогад, який Вас найбільше вразив і ви пам’ятатимете стовідсотково до кінця свого життя?
Знаєте, коли мене запитують про мої спогади, їх дуже багато. Один із найсвіжіших — це випадок, коли три тижні тому був поранений мій колега. Я разом із його матір’ю чекав біля лікарні на висновки лікарів. Я дуже хвилювався, щоб він вижив і не залишився з інвалідністю.
Раніше, коли мене запитували про подібні ситуації, я розповідав про інші випадки. Але зараз цей момент особливо важливий для мене, тому що тоді був поранений мій наймолодший парамедик. У нього пробило дві легені під час обстрілу Покровська. Ми прибули на місце, надали допомогу людям і доставили їх до лікарні. Повернувшись на місце події, ми вже не знайшли інших поранених. Один із моїх парамедиків відчув загрозу і сказав, що нам потрібно негайно виїжджати, бо можливий повторний обстріл. Ми поїхали, а мій колега саме повертався з лікарні. Ми розминулися буквально на кілька хвилин, і він потрапив під другий обстріл.
З ним все добре зараз?
Зараз він знаходиться в Києві, у госпіталі МВС. Стан легенів вже більш-менш стабільний, але питання з плечовим суглобом ще вирішується — чи оперувати його, чи, можливо, доведеться робити протезування суглоба. Я сподіваюся, що для нього все завершиться найкращим чином.
І якщо вже піднялася така тема, я хотіла б запитати, як ви психологічно справляєтеся з тим, що люди, яких ви евакуюєте, або ваші побратими можуть бути важко поранені або навіть загинути? Як ви з цим даєте раду? Як переживаєте втрати?
Насамперед ми знаємо, для чого це робимо. Ми допомагаємо населенню, рятуємо життя наших побратимів. Ми усвідомлюємо, що можемо загинути в будь-який момент.
Також ми з хлопцями часто збираємося, спілкуємося, підтримуємо один одного, жартуємо, щоб зняти психологічне напруження. Це дуже важливо, адже нам доводиться стикатися зі смертями й пораненнями, у тому числі дітей і близьких. Підтримка один одного допомагає нам пережити ці важкі моменти.
Чи були такі ситуації, коли вам особисто доводилося надавати невідкладну допомогу вашим колегам?
Своїм парамедикам я допомоги не надавав, але іншим військовим, парамедикам або волонтерам – так. Такі випадки часто траплялися серед моїх побратимів, особливо серед військових. Щодо поліцейських і парамедиків, звичайно, також виникали ситуації, коли нам доводилося надавати допомогу один одному.
Часто ми обговорюємо випадки, коли завдяки випадковим рішенням нам вдалося уникнути повторного обстрілу. Наприклад, ми могли поїхати не в тому напрямку і заблукати, саме в той момент, коли стався другий обстріл, який ми таким чином уникнули. Можна сказати, що нам просто пощастило.
Втім, були й ситуації, коли мої колеги, як парамедики, надавали один одному невідкладну допомогу. Такі випадки траплялися і серед інших поліцейських.
Ну, загалом зрозуміло, що будь-яка робота, пов’язана з бойовими діями, дуже небезпечна. Робота парамедика – не виняток. Як змінилося ваше ставлення до смерті з початком роботи парамедиком під час повномасштабної війни? Адже в тих умовах, де ви працюєте, смерть трапляється дуже часто.
Можу сказати, що коли ми виїжджаємо на виклики, певна частка страху повинна бути. Коли є страх, ти піклуєшся про себе і свій особовий склад, усвідомлюєш важливість безпеки. Залежно від конкретної ситуації це відчуття може змінюватися.
Зараз я відчуваю, що поступово втрачаю це почуття страху, і це небезпечно. Людські інстинкти самозбереження не просто так існують – вони додають пильності й обережності.
Це, напевно, проблема, з якою багато українців зараз стикаються. Вони можуть нехтувати сигналами тривоги, адже звикають до постійного відчуття небезпеки. Життя в умовах, коли кожного дня може прилетіти ракета і все може обірватися, змушує людей втрачати пильність і обережність.
Повертаючись до загальних розмов про роботу парамедика, як проходить типовий день парамедика? Це дуже небезпечна робота, де завжди потрібно бути пильним і готовим до виїзду. Чи могли б ви описати типовий день парамедика, щоб наші читачі краще розуміли?
У типовий день ми зранку проходимо інструктаж, де інструктуємо особовий склад, розділяємо групи та визначаємо ролі. Є основна група, яка виїжджає на броньованих автівках, та додаткові групи, які залучаються, якщо потрібно більше допомоги. Ми заступаємо на чергування, маючи при собі зброю, індивідуальний захист, аптечки та рюкзаки, залежно від завдань.
Якщо ми чергуємо в місті, це одне, а якщо потрібно виїжджати на лінію розмежування — це зовсім інше. Після обстрілу ми отримуємо інформацію від чергової частини або швидкої допомоги про місце обстрілу та наслідки. Якщо є поранені, ми виїжджаємо на броньованих автівках, надаємо допомогу, обстежуємо ділянку обстрілу, оскільки можуть бути ще поранені.
Ми працюємо за алгоритмом MARCH TCCC, оцінюючи обставини і характер поранень. Якщо є критична кровотеча, надаємо допомогу. Після цього складаємо рапорт про виконану роботу і доповідаємо керівництву про наслідки.
Скільки разів на день ви отримуєте виклики, щоб рятувати людей? Особисто ви, наприклад.
Це залежить від ситуації. Бувають дні без викликів, а бувають і дні з великою кількістю викликів. Наприклад, у 2023 році в Костянтинівці я виїжджав 13 разів за день, лише встигаючи поповнювати запаси тактичної медицини. Це індивідуально і залежить від активності на фронті. Іноді потрібні додаткові групи парамедиків, коли одна група не справляється. Мій особистий рекорд – 13 виїздів за день.
Наскільки сильно робота парамедика в Донецькій області відрізняється від роботи в інших областях?
Робота парамедика в Донецькій області має свої унікальні особливості. Це пов’язано з тим, що у нас є спеціалізовані підрозділи, які діють у Донецькій і Запорізькій областях, а також, наскільки мені відомо, у Херсонській та, можливо, у Харківській областях. В інших регіонах таких спеціалізованих підрозділів немає, і наші інструктори з тренінгового центру під час повномасштабного вторгнення стали парамедиками за необхідності.
Говорячи про деталі роботи парамедика, чого вам не вистачає у вашій діяльності в контексті обладнання? Чи є обмежений доступ до медикаментів та обладнання наразі? Як ви оцінюєте цю ситуацію?
Наразі ми стикаємося з браком броньованих автівок і обладнання, яке захищає від дронів. Також нам не вистачає Starlink для забезпечення зв’язку, який закріплюється магнітом на автомобілях. На жаль, ці ресурси обмежені.
Наприклад, у липні цього року під час виконання бойового завдання (евакуація громадян з Торецька) наш екіпаж потрапив під атаку ворожого дрона. Коли дрон вразив лобове скло автомобіля, це призвело до поранення двох парамедиків — одного з торецького відділу поліції й другого з мого підрозділу, тренінгового центру ГОНП. Слава Богу, що машина не заблокувала двері, і хлопці змогли вибратися. Під час евакуації цивільні не постраждали, але автомобіль згорів. Це дуже страшно, але головне, що цивільні живі, а хлопці отримали лише поранення. Сподіваюся, що їх реабілітація пройде якнайкраще.
Я знаю, що ініціатива Unite with Ukraine активно допомагає вам. Чи могли б ви розповісти більше про те, як ваша допомога впливає на оперативність нашої роботи?
Так, ініціатива Unite with Ukraine та Світовий Конґрес Українців дуже допомагають поліції Донеччини, зокрема, парамедикам. Вони забезпечують нас тактичним обладнанням, включаючи високоякісні турнікети, бандажі, тактичні медичні рюкзаки, ноші для евакуації поранених, а також GoPro камерами.
Мене запросили до Румунії на саміт Світового Конґресу Українців, де я особисто познайомився з нашими партнерами: Президентом Конґресу Павлом Ґродом, Андрієм Потічним, а також Олександром Лєвшою. Це було дуже приємно і надихаюче. Ми з моїм побратимом Іллею Петренко, який був поранений, відчували себе в центрі уваги, отримуючи підтримку та підбадьорення від українців з усього світу.
Після перегляду фільму про нашу роботу за два роки існування нашого підрозділу нас запросили до трибуни та нагородили від президента Світового Конґресу Українців. Я пишаюся тим, що ми співпрацюємо з Unite with Ukraine та Світовим Конґресом Українців. Це велика честь знати таких людей і працювати разом задля спільної мети.
Як Ви вважаєте, які зараз головні проблеми українського війська в галузі медицини? Яким чином можна виправити цю ситуацію?
Зараз ситуація в галузі медицини в українському війську покращилася порівняно з початком повномасштабного вторгнення. Проте все ще існують проблеми. Раніше не було якісних турнікетів, а ті, що були, не відповідали протоколам TCCC та вимогам міжнародних організацій. Зараз обладнання стало якіснішим, але все ще трапляються неякісні турнікети або аптечки. До того ж у 2022 році мало людей мали навички з тактичної медицини. Зараз проводиться більше тренінгів, тож наші парамедики мають більше досвіду та краще обладнання.
На мою думку, потрібно більше тренінгів і навчальних центрів для цивільних і військових. Кожен повинен вміти надавати домедичну допомогу, особливо в умовах тривалої війни. Це повинно включати й навчання в школах, адже за останні 10 років війни ми маємо навчитися надавати першу медичну допомогу. Для військових особливо важлива тактична медицина.
Якщо це інтерв’ю будуть читати люди які розуміють що вони можуть допомогти долучившись до числа парамедиків, які поради Ви могли б їм дати?
Я можу сказати, що потрібно вчитися, вчитися і ще раз вчитися.
За ці два з половиною роки повномасштабного вторгнення ми пройшли понад 30 тренінгів. Кожен тренінг – це як підготовка перед виїздом і надання допомоги собі та пораненим. Жодна ситуація не повторюється, кожна є унікальною: різні умови, час, пора року, наявність або відсутність одягу, різні поранення, різні люди, різні статури. Кожен випадок є індивідуальним, і реакція організму також буде різною. Проте першочерговим завжди залишається питання особистої безпеки.
Дякую, і ми переходимо до останнього блоку питань. Працюючи з людьми, які живуть на небезпечних територіях, як ви думаєте, чому люди не їдуть звідти? Чому залишаються там жити, попри постійні обстріли й небезпеку від ворога?
Це дійсно важке питання. Багато людей виїжджали з Донецької області у 2022 році, залишаючи свої рідні міста, як, наприклад, Костянтинівка. Коли у них закінчувалися гроші, вони поверталися додому. На жаль, не кожен має можливість виїхати в іншу область, знайти там житло і жити у безпеці.
Багато людей залишаються, і, знаєте, бабусі часто кажуть: “Я тут народилася, тут все моє життя і спогади”. Вони не хочуть залишати свої домівки. Інші залишаються через відсутність коштів або страх змін. Вони бояться виїжджати, не маючи чіткої перспективи на майбутнє.
Ця ситуація змушує нас задуматися про те, як допомогти цим людям. Можливо, потрібно створювати більше програм підтримки для тих, хто вимушений залишати свої домівки, щоб забезпечити їх житлом і засобами до існування в інших областях.
Я от тому і питала, що багато хто залишається, бо є прив’язка така психологічна до цього місця.
Психологічна прив’язка, так і є. Це дійсно складна ситуація. Люди бояться зробити крок у невідомість, бо не знають, що буде далі. Навіть загроза смерті не завжди змушує людей шукати інші варіанти. Вони залишаються в Донецькій області, намагаючись знайти більш безпечні місця, де не так сильно бомблять.
Так, є більш обстрілювані і менш обстрілювані райони. Люди виїжджають, але багато хто повертається через різні обставини. Ті, хто має можливість, намагаються знайти безпечніше місце. Наприклад, в Дніпрі я зустрів жінку з Вугледара, міста, яке зараз фактично перетворилося на місто-привид. Якщо там залишилося жити 20-50 людей, це вже багато. До повномасштабного вторгнення це було шахтарське містечко з населенням близько 30-40 тисяч осіб.
Ці приклади показують, наскільки важливо надавати підтримку тим, хто змушений покидати свої домівки. Інформаційні кампанії, програми переселення та підтримки можуть допомогти людям зробити цей важкий крок. Можливо, варто більше пояснювати і показувати людям, які можливості та перспективи їх чекають в інших областях.
Який ваш найбільший страх у контексті поточної війни в Україні?
Зважаючи на обставини, які зараз існують, зокрема на те, що росіяни просуваються, моїм найбільшим страхом є майбутнє наших дітей. Неприємно усвідомлювати, що наш сусід прагне нашого знищення. Найбільший страх полягає в тому, що війна затягнеться, тому перемога необхідна зараз. Інакше нашим дітям доведеться воювати.
А як ви думаєте, якщо ви можете давати якісь прогнози, чи затягнеться ця війна?
Є багато розмов про те, що війна може закінчитися так само раптово, як і почалася, але ніхто не може сказати це напевно. Ми всі дуже хочемо перемоги, але коли вона настане – це питання залишається без відповіді. Дехто вважає, що війна закінчиться зі смертю Путіна, але насправді це питання також залишається відкритим.
Росія поводиться як терористична держава. Їхні обстріли, зокрема й по дитячих лікарнях, демонструють, що вони готові на все. Це країна-терорист, від якої можна очікувати будь-якого зла. Вони прагнуть знищити нас як націю.
Яким ви бачите майбутнє рідного Донбасу?
Мрію, щоб ми з друзями знову зустрілися біля Донбас Арени на матчі Шахтаря в Лізі Чемпіонів або щоб там провели Євро після деокупації нашої території. Це було б чудово, але зараз ситуація дуже складна. Кожного дня ми стикаємося з тисячами обстрілів. Коли я приїжджав до Румунії, обстрілів було понад 2 тисячі на день, а зараз це число може доходити до чотирьох тисяч.
Я востаннє був у Донецьку у 2013 році й вже понад 10 років не був у нашому українському Донецьку та Криму.
Під час нашої минулої розмови ви казали, що вже врятовано понад 1000 людей. Чи можна сказати, що це поки що найбільше досягнення, яким ви пишаєтеся? Може, є якесь інше досягнення за час вашої роботи парамедиком, яким ви неймовірно пишаєтеся?
Мною особисто врятовано 94 особи. Я брав участь у більш ніж 300 виїздах, хоча не кожен виїзд закінчувався порятунком поранених. Найбільшим досягненням вважаю створення нашого унікального підрозділу завдяки керівництву та вашій підтримці, Unite with Ukraine та Світовому Конґресу Українців. Ви забезпечуєте нас тактичним обладнанням і підтримуєте нашу роботу. Співпраця з паном Андрієм, Олександром, пані Ольгою, Павлом Ґродом і всією українською діаспорою допомогла нам врятувати стільки людей. Це дуже цінно, дякую вам!
Що б ви хотіли передати людям, які будуть читати це інтерв’ю?
Готуйтеся, проходьте курси домедичної підготовки. У кожному місті можуть відбуватися обстріли, хай то Донеччина, Київ, Одеса чи Суми. Ракетні обстріли можуть статися будь-де, тому важливо вміти надати першу медичну допомогу собі, своїм рідним і людям навколо.
Проходьте курси домедичної підготовки, підтримуйте Збройні Сили та вірте у нашу перемогу. Підтримуйте хлопців, рідних, хто перебуває в зоні бойових дій. Багато хто стикається не лише з ворогом, а й зі своїми думками. Підтримка друзів, громадян і знайомих надихає та дає сили для нових звершень і кожного нового дня.
Можливо, Вам є що передати іноземцям?
Я хочу висловити величезну подяку нашій діаспорі за неймовірну підтримку. Хоча вони й перебувають за межами нашої країни, ми відчуваємо їхню підтримку, і це надзвичайно важливо для нас. Коли війна закінчиться, я обов’язково відвідаю наші діаспори, зокрема в Іспанії, Італії, Німеччині, Польщі, а також в Австралії, де маю друзів і відчуваю їхню допомогу. Я познайомився з віцепрезидентом Світового Конґресу Українців в Австралії й вражений тим, наскільки потужно вони підтримують нашу країну, навіть на такій відстані.
