Війна дотягнулася до нього своєю косою, коли він був далеко від фронту, в Києві, куди приїхав відпочити після місяця в пеклі, перш ніж відправитися на наступну місячну ротацію. Його серце перестало битися, переповнене людським болем і стражданнями, які бачив, торкався та намагався полегшити 47-річний анестезіолог-реаніматолог. Він надто довго й надто багато бачив те, чого жодна звичайна людина не повинна бачити взагалі. Віктор Беліловець, людина з напрочуд щирою посмішкою та тонкою іронією в очах, завжди спокійна й врівноважена, яка мріяла про Антарктиду, аж ніяк не про війну.
Якось він сказав, що, попри біль і кров, смерті та сльози, війна має один великий плюс – у тебе з’являється багато товаришів, і війна показує, хто з них справжній друг, а хто – щур. Він і справді знайшов багато друзів і допомагав тим, хто потребував його допомоги. Коли спалахнула пандемія Covid, він почав працювати у дві зміни та додатково контролював і направляв курс лікування своїх хворих друзів.
Війна для Віктора почалася в січні 2014 року на Майдані, де він разом зі старшою дочкою надавав домомогу пораненими протестувальниками. У березні він намагався бути мобілізованим, але йому відмовили. Тож у серпні він поїхав до Дебальцевого, щоб вступити до 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Там він провів кілька днів добровольцем і навіть встиг надати допомогу своїм першим п’ятьом пораненим воїнам цієї війни, але врешті-решт йому знову відмовили з суто військово-бюрократичної причини: як лікар, який навчався на військовій кафедрі, він був офіцером, тоді як батальйон не мав вакантних офіцерських посад.
Восени 2014 року Віктор дізнався про Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова – громадську організацію, яка залучає цивільних медичних працівників для надання допомоги в зонах бойових дій України – і в грудні вирушив на схід в рамках першої ротації ПДМШ. До повномасштабного російського вторгнення він здійснив загалом ще 10 таких поїздок на схід, кожна тривалістю в один місяць: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Попасна, Бахмут, Станиця Луганська, Часів Яр, Гранітне, Богданівка, Старогнатівка – легше сказати, де ін не був. Працював у місцевих лікарнях та в евакуаційних групах, виконуючи обов’язки анестезіолога, реанімолога, помічника хірурга, кардіолога, терапевта, парамедика і навіть водія швидкої допомоги. Під час цих місій він надав медичну допомогу сотням пацієнтів, як військовослужбовців, так і цивільних.
Місія в травні була його 12-ою і останньою.
Попри війну, у Віктора була абсолютно мирна мрія – побачити Антарктиду на власні очі. Він подав заявку на участь в експедиції на українську станцію «Академік Вернадський» 2018/2019 і навіть потрапив у фінал конкурсу, але зрештою зайняв лише друге місце.
Дженніфер Маллі, медсестра невідкладної допомоги з Каліфорнії, яка була в тій самій травневій ротації ПДМШ, сказала, що українські лікарі – «виняткові з мінімальними ресурсами… Здається, їхніми руками керують руки Бога». Безперечно, Віктор Беліловець був одним із тих, хто надихнув її на ці слова.
Цієї неділі, коли Україна відзначатиме День медичного працівника, не забудьте тепло привітати тих, чия професія – рятувати здоров’я та життя інших людей, особливо коли вони роблять це, ризикуючи власним життям, і іноді платять найвищу ціну.
