Президент СКУ: Путін прагне завершити розпочатий Сталіним геноцид українців

Павло Ґрод

Президент Світового Конґресу Українців

Джерело:  The Kyiv Independent

Цієї суботи, 25 листопада, люди по всій Україні та по всьому світу запалюватимуть свічки в пам’ять про мільйони українців, які загинули через реалізований сталінським режимом у 1930-х роках штучний масовий голод. Відомий у світі як Голодомор, цей штучний голод десятиліттями лишався таємницею в тіні радянського соціалізму. У останні роки все більше країн нарешті визнає Голодомор актом геноциду проти українського народу, але, попри те, що міжнародне усвідомлення зростає, багато людей досі не бачать моторошного звʼязку між спробою Сталіна знищити Україну та геноцидними цілями сучасного вторгнення Росії. Насправді Володимир Путін – просто останній у довгому переліку російських правителів, які намагалися знищити українську національну ідентичність.

Боротьба України проти російського імперіалізму сягає своїм корінням трьохсот років. Це трагічна історія, ознаменована хвилями підкорення, колонізації та русифікації. Спроби царської влади пригнобити українську ідентичність не стали на заваді виникненню української національної свідомості чи проголошенню незалежності України під час хаосу, який настав після російської революції 1917 року. Після років жорстокої боротьби більшовики зрештою змогли розчавити спробу утвердження української державності та включити країну до Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який тоді якраз поставав. 

Попри цю поразку, мрія про незалежну Україну жила. Після того як Сталін захопив контроль над СРСР наприкінці 1920-х років, він почав розглядати “українське питання” як екзистенційну загрозу для своєї авторитарної імперії. Його реакція була характерно жорстокою. Окрім Голодомору, який, за оцінками сучасних дослідників, вбив багато мільйонів українців, Сталін наказав методично знищувати українських національних лідерів. Це призвело до масового вбивства українських політиків, священників, науковців, письменників, художників та будь-кого іншого, кого вважали здатним очолити опір радянському захопленню. Рафаїл Лемкін, автор терміну “геноцид”, згодом заявив, що кампанія сталінського режиму зі знищення української нації була “класичним прикладом радянського геноциду”.

Сталінський геноцид зрештою провалився, але Україна, яка постала на уламках Радянського Союзу в 1991 році, все одно була глибоко травмованою та сильно русифікованою нацією, яка залишалася під неофіційним впливом Кремля. Тим не менш, це допомогло запустити процес національного зцілення. У роки після розпаду СРСР мільйони українців уперше поступово почали відкривати для себе власну історію. Це посилило вимоги ширшої відмови від імперського минулого та припинення москвоцентричних історичних наративів, які зобов’язували українців шанувати своїх катів. І так сталося, що, як і раніше Сталін, Путін прийшов до влади на зламі тисячоліть й постав перед прагненням українського суспільства відвернутися від спадщини імперського минулого.

Протягом свого правління Путін дедалі більше ставав одержимим Україною. Він почав розглядати українську незалежність як симптом занепаду Російської імперії, яка символізувала для нього історичну несправедливість розпаду Радянського Союзу. У міру того, як молоде покоління українців після здобуття незалежності консолідувало свою державність і прийняло європейську ідентичність, спроби Путіна розвернути цей процес ставали дедалі більш радикальними.

Жорстка політика Путіна часто мала зворотний ефект – зміцнювала рішучість України відмовитися від об’єднання з Росією. У 2004 році його спроба поставити маріонетку Кремля президентом України спровокувала демократичну Помаранчеву революцію. Через десять років, коли мільйони українців знову вийшли на вулиці, захищаючи свій європейський вибір, Путін відповів вторгненням до Криму та на схід України. Ці спроби також провалилися й призвели до безпрецедентного зниження російського впливу на 93% території України, яка залишалася поза контролем Кремля.

На початку 2020-х років стало очевидно, що у Путіна швидко закінчуються можливості запобігти зменшенню впливу Росії над Україною та завершенню епохи, що тягнеться з XVII століття. Саме це пояснює рішення російського диктатора розв’язати найбільший європейський військовий конфлікт з часів Другої світової війни.

Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року було багато в чому актом відчаю, який відобразив наростаючу паніку в Кремлі через загрозу втратити Україну. Для Путіна та багатьох інших представників російської еліти історичний поворот незалежної України до Європи нагадував болючі спогади про радянський відступ зі Східної Європи в останні роки Холодної війни. У той час як падіння Берлінського муру призвело до розпаду СРСР, багато хто сприймав вихід України з орбіти Кремля у якості потенційного каталізатора нового етапу руйнування російської імперії.

Путін давно стверджує, що Україна є історично нелегітимною, і досі переконує, що українці – насправді росіяни (“один народ”). З початку повномасштабного вторгнення його риторика щодо України стала ще більш відверто геноцидною. Путін оголосив цілі українські регіони “історично російськими землями”. Він вважає Україну штучною державою, яка завдячує своїм існуванням антиросійським змовам і більшовицьким помилкам. В одному особливо показовому епізоді на початку 2023 року він оглянув карту Східної Європи сімнадцятого століття й прокоментував: “України ніколи не існувало в історії людства”.

Заперечення Путіним права України на існування задало тон усьому російському вторгненню. Так само як і сталінські різники століття тому, путінські війська систематично переслідують українських патріотів і лідерів громад. У кожному регіоні України, який потрапив під російську окупацію, проявилась одна й та сама схема масових арештів місцевих політиків, журналістів, активістів та ветеранів військ. Десятки тисяч українських мирних жителів були закатовані або страчені без судового розгляду. Мільйони інших зазнали примусової депортації, включно з великою кількістю дітей, які були розлучені зі своїми батьками та піддані антиукраїнському перевихованню. На територіях, які знаходяться під контролем Кремля, решта населення стикається з постійний тиском і вимогою отримати російське громадянство. Тим часом окупаційні адміністрації методично прибирають усі символи української державності та сліди української ідентичності. Російська армія в Україні безперечно винна у вчиненні всіх п’яти актів геноциду, визначених Конвенцією ООН про запобігання геноциду 1948 року.

Ті, хто зараз закликає до припинення вогню в Україні, повинні зважати на геноцидний характер вторгнення Росії. Путін чітко дав зрозуміти, що має намір стерти Україну з карти Європи. Він розглядає саме існування України як нестерпну загрозу для самої Росії й готовий заплатити майже будь-яку ціну, щоб усунути цю загрозу шляхом знищення української державності. Його жорстка позиція цілком відповідає багатовіковій російській імперській політиці.

Протягом останніх двадцяти місяців Путін продемонстрував свою готовність пожертвувати міжнародним авторитетом Росії разом із життями сотень тисяч російських солдатів заради досягнення своїх божевільних цілей. Небезпечно і нереалістично припускати, що він вдовольниться відносно невеликою частиною України, яку зараз окупує Росія. Насправді Путін використав би будь-яку паузу у бойових діях, щоб переозброїтися та перегрупуватися перед тим, як почати наступний етап своєї злочинної кампанії зі знищення України.

Ігнорування цих імперіалістичних планів не змусить їх кудись зникнути. Настав час визнати, що сучасне вторгнення Росії в Україну – це не звичайна війна з обмеженими політичними цілями; це спроба довести до кінця сталінський геноцид української нації, і він не закінчиться, поки Росія не зазнає поразки.