Перші українські школи у світі

Перші українські школи у світі почали з’являтися при церковних осередках і діяли як додаткові (доповнюючі) до основних місцевих шкіл, де навчалися діти емігрантів. Прикладом може бути розвиток українського шкільництва в Америці.

Українське шкільництво в Канаді почало формуватися також наприкінці ХІХ ст., але через компактність проживання українців тут більш поширеними стали двомовні школи, які у період Першої світової війни були закриті. Відтоді існували приватні українські школи при українських католицьких парафіях (як цілоденні школи або доповнюючі – у вихідні) або культурних і громадських організаціях. Тут також поширення набула «Рідна школа» ,або «Українська школа». Діяльність українських шкіл координує центральна організація української діаспори у цій країні – Конгрес українців Канади.

Із запровадженням політики багатокультурності у найбільш «українських» провінціях Канади постали двомовні школи: в Альберті у 1971 р., Саскачевані – 1974 р. і Манітобі – 1978 р. Водночас діють українські школи і при церквах. Більшість учителів українознавчих шкіл, у тому числі двомовних, здобувають освіту на кафедрах славістики канадських університетів, де українознавство добре розвинене: Оттава, Торонто, Вінніпеґ, Саскатун, Ріджайна, Едмонтон. А крім шкіл, що діють протягом року, у Канаді головним чином церкви і молодіжні організації засновують літні школи і табори для освіти українських дітей та збереженні їх у місцевих українських громадах.

У Бразилії, де розвиток українського шкільництва почався приблизно одночасно зі США та Канадою, головними організаторами були церква і духовенство, а національні школи були приватними. У 1913 році постав Шкільний союз як координаційний центр для всіх 35 шкіл (більшість з них була у Прудентополісі – 22) з 630 учнями. У міжвоєнний період у країні діяло біля 40 шкіл. Після того від уряду Варгаса школи закривалися, вони відновилися лише в 1970х- роках – також при церковних організаціях.

Тут проводяться літні табори, є школи «вихідного дня» та вечірні освітні заклади.

В Аргентині першу українську школу було засновано у 1910 р. вчителем з Києва Пилипом Баком, але тут українське шкільництво не розвинулося поза рівнем додаткових шкіл для вивчення української мови. Існує товариство «Рідна Школа», що опікується школами українознавства разом з різними громадськими організаціями «Просвіта», «Відродження» і Спілка Української Молоді. При філії Українського Католицького Університету в Буенос-Айресі діють середні українознавчі курси (т. зв. гімназія).

В Австралії українські школи виникли із початком масової еміграції у повоєнні роки, і як і в інших країнах, це були суботні українознавчі школи при церквах. У 1956 р. постала Центральна шкільна рада, яка готує вчителів та видає підручники. У 1960 р. в Австралії налічувалося до 40 шкіл з понад 2 тисячами учнів, але в середині 1970-х років їх кількість зменшилася вдвічі.

Українське шкільництво в Європі розвивалося нерівномірно і залежало від кількості емігрантів з України та їхньої згуртованості й активності. Осередки освіти найбільше зʼявлялися під час і після Першої світової війни у середовищі інтернованих українських вояків та в найбільших осередках української міжвоєнної еміграції (Чехословаччина, Франція. Польща, Австрія. Німеччина, Велика Британія, Бельгія). Так само після Другої світової війни певний розквіт українського шкільництва спостерігався у таборах ДіПі у Німеччині, Італії, і вже звідти поширився на інші країни, куди переїздили українці – ДіПі. Наприклад, у Великій Британії, де українська школа чи не найкраще розвинута в усій Західній Європі, у 1955 році було 20 українських початкових шкіл з приблизно 320 учнями та 7 садків з 200 дітьми. Найкращого розвитку ці школи досягли 1964-67 рр., коли до них пішли діти вже народжені у Великій Британії. На цей час діяло тут 44-46 шкіл з 2 830 учнями та 10-15 садків зі 150 дітьми. Нині у зв’язку із значною хвилею еміграції українців внаслідок повномасштабної російської навали питання українських суботніх шкіл та навчання українською в місцевих школах значно актуалізувалося, виникають нові школи українознавства, зорганізовані громадою, а також подекуди з’являється можливість навчатися українською в державних школах (наприклад, днями писали про запровадження такої програми на землі Гессен в Німеччині для учнів 7-12 класів, а вчора було повідомлено про відкриття української школи у Будапешті, (Угорщина), де навчання з 1 по 12 класи здійснюватиметься двома мовами – українською та угорською.

У СРСР поза УРСР до кінця 1920-х pp. діяли українська нижча та середня школи на Зеленому Клині, до початку 1930-х pоків у деяких містах і селах з українською більшістю в Середньо-Азійському Степовому Краю (Сірий Клин), у Сибіру, на Курщині, Кубані. Після 1934р. радянська влада ліквідувала ВСІ українські школи поза УРСР. Наразі про українські школи чи вивчення українознавства в РФ говорити не доводиться. Водночас українські громади в колишніх радянських республіках Азії поволі намагаються розвивати українське шкільництво. Так кілька років тому з’явилася українська школа в Узбекистані.

Є українські школи (щоправда, як правило, нечисельні ) у деяких країнах Близького Сходу, Південно-Східної Азії, арабських та африканських країнах. Очевидно , найкращою на Сході ситуація виглядає у Туреччині, де діє кілька українських культурних центрів та шкіл, які старанно підтримують українські громади країни, а також діє український ліцей мені Т.Г.Шевченка у Стамбулі. Активно розвивається українське шкільництво і в Японії завдяки невтомній роботі згуртованої української діаспори.