Марсі Шор про Революцію гідності

Марсі Шор, американська дослідниця історії Східної Європи та професорка інтелектуальної історії Європи Єльського університету.

Переклад: Forbes Україна

Джерело: німецьке видання Taz

Сьогодення неосяжне у своїй безрозмірності. Воно не має тривалості. За Жаном-Полем Сартром сьогодення слід було розуміти як межу між сферою фактичності — того, що вже відбулося і просто є, і сферою трансцендентності — виходом за межі того, що було. Революція підсвічує цей кордон. Це момент вибору.

У 2004 році команда тоді кандидата в президенти України Віктора Януковича, олігарха, пов’язаного з Кремлем, фальсифікувала вибори та отруїла опонента Януковича, Віктора Ющенка, діоксином. В результаті масових протестів на центральній площі Києва — Майдані Незалежності, відбулися повторні вибори. Цього разу рішучу перемогу здобув Ющенко. 

У Києві панував піднесений настрій. Здавалося, Янукович ніколи не зможе повернутися. Але Ющенко розчарував українців. І Янукович залучив американську нішеву індустрію піару для «гангстерів» із президентськими амбіціями. Під наставництвом «консультанта» з Вашингтону, Янукович знову з’явився у 2010 році, щоб виграти президентські вибори.

Після цього Янукович передав своєму вашингтонському консультанту-політтехнологу Полу Манафорту баночку чорної ікри вартістю понад $30 000. Як подяку за виконану роботу.

Втішним «пряником», яким Янукович розмахував перед ліберальною українською інтелігенцією, яка його ненавиділа, була віддалена перспектива європейської інтеграції. Особливо для молодого покоління українців «Європа» була об’єктом найбільшого бажання. У листопаді 2013 року Україна мала підписати довгоочікувану угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Але 21 листопада 2013 року Янукович відмовився її підписувати.

Розчарування було особливо нищівним для українського студентства, яке відчувало, ніби їхнє світле майбутнє перекреслили в один момент. Європа була б закрита для них. Ввечері того ж дня тоді ще 32-річний український журналіст Мустафа Найєм написав на своїй сторінці у Facebook: «Гаразд, давайте серйозно. Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? Лайки не рахуються. Тільки коментарі під цим дописом зі словами «Я готовий». Як тільки набереться понад 1000, організовуватимемося».

Тієї ночі українці — більшість студентів — прийшли на Майдан і залишилися. Вони взялися за руки та вигукували: «Україна – це Європа!» О четвертій ранку 30 листопада 2013 року Янукович відправив спецпідрозділ «Беркут» на Майдан розігнати студентів. Насильство бійців проти мирних демонстрантів стало шоком. Янукович, схоже, на це й розраховував, сподівався змусити батьків позабирати своїх дітей «з вулиці». Але сталося неймовірне: батьки приєдналися до своїх дітей. На вулицях Києва було близько мільйона людей, і вони кричали: «Ми не дозволимо вам бити наших дітей!».

Одним із тих, кого тоді побили беркутівці, був 16-річний син Роман Ратушний.

«Твоя мати, мабуть, була дуже засмучена, — запитала я його. — Але вона дозволила тобі повернутися на Майдан?». «Моя мама, — сказав Роман, — робила «коктейлі Молотова» на вулиці Грушевського».

Майдан став не лише місцем протесту, а й паралельним полісом. Працювали «польові» кухні, виступали музиканти, малювали художники, медики лікували постраждалих. Була бібліотека, відкритий університет, стояло піаніно. Люди ставили намети, розводили багаття, варили юшку в залізних казанах. Волонтери розчищали сніг та лід. ЛГБТ-спільнота перетворила свою конфіденційну гарячу лінію на екстрену лінію для учасників Майдану.

Зникли кордони, які зазвичай існували між людьми, стало дуже легко розмовляти з незнайомцями. «Там були дуже різні люди, — розповів мені студент Михайло, — українці, росіяни, євреї, поляки, татари, вірмени з азербайджанцями, грузини, україномовні, російськомовні». Було відчуття, що подолано не лише етнічні, а й соціально-економічні розколи. Майдан був «лабораторією суспільного договору», за описом одного письменника, «спілкою айтівців з Дніпропетровська та гуцульського пастуха, одеського математика та київського бізнесмена, перекладача зі Львова та татарина з Криму».

Український історик Ярослав Грицак назвав Майдан схожим на Ноїв ковчег: знадобилося «всіх по двоє». Там були люди з різними політичними симпатіями: від радикально лівих до радикально правих. Для режисера Олексія Радинського дискомфорт Європи, яка споглядала за Україною, нагадував гримасу Калібана, який побачив у дзеркалі власне відображення.

16 січня уряд Януковича ухвалив «Закони про диктатуру», які позбавляли права на свободу слова та зібрань. Усіх на Майдані оголосили злочинцями. «Беркут» застосовував проти учасників сльозогінний газ, гумові кулі, світло-шумові гранати та водомети за мінусових температур. Протестувальники зникали. Тіло одного з активістів знайшли покаліченим і замерзлим у лісі. Ті, хто повертався, часто були спотворені, у них не було, наприклад, частини вуха.

Американська політологиня свого часу Ханна Арендт описала «вражаючий несподіваний характер… притаманний кожному початку». Коли 21 листопада 2013 року українці вийшли на Майдан, ніхто не очікував, що там загинуть. Але наприкінці січня 2014-го, після того, як спецпризначенці застрелили перших протестувальників, екзистенційна трансформація суспільства стала відчутною. Змінилася сама якість тимчасовості, люди втратили відчуття часу, ночі й дня. У Києві вже ніхто не спав. Майдан жив у тому, що німецький філософ Вальтер Беньямін називав «jetztzeit» — той саме час саме тепер. Критична маса людей прийняла рішення: вони готові там померти, якщо так потрібно.

Це був момент, вважає український філософ Василь Черепанин, коли зародилося українське суспільство, таке, яке воно є сьогодні.

У лютому 2014 року Майдан завершився снайперською різаниною, внаслідок якої загинуло 100 протестувальників — Небесна сотня. Віктор Янукович втік до Росії. Кремль незаконно анексував Крим і відправив «російських туристів» через кордон, щоб розпалити війну на сході України, де підтримувані Кремлем сепаратисти стверджували, що захищають російськомовних від українських нацистів, яких привела до влади в Україні Америка, організувавши «фашистський» переворот у столиці. Та війна на цьому не закінчилася.

Взимку 2013-2014 років російські журналісти постійно запитували організаторів Майдану, яку допомогу вони отримують від американців. «Вони просто не могли зрозуміти,— відмічала одна молода жінка,— що ми самі організувалися». Кремлівська пропаганда та переконання, що американська розвідка чи якась інша сила, яка контролює світ, мабуть, тягнуть за ниточки, проявили не лише злий намір, але й нездатність повірити, що люди можуть думати та діяти самостійно.

Через вісім років, навесні 2022 року, військові армії Росії, які окупували Херсон, не могли повірити, що місцеві жителі, які вийшли проти них з протестами, ніким не контролюються. «Вони навіть не розглядали можливим, – відмічала журналістам жителька Херсону, – що люди, яким не байдужа свобода, демократія та самовизначення, самоорганізуються».

Роман Ратушний належав до покоління, яке виросло на Майдані, зі спадщиною тих, які бачили себе суб’єктами, а не об’єктами історії. Він став екологічним та антикорупційним активістом. Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, він приєднався до Збройних сил України.

У червні 2022 року Роман загинув на передовій.

Сьогодні українці не говорять «після війни». Вони говорять «після перемоги». «Перемога», — запропонував польський театральний режисер Кшиштоф Чижевський — має стати частиною нового універсального словника. Префікс pere вказує на схрещування, а moha означає «я можу». Перемога — «перемога» — буквально означає вихід за межі можливого.

Коли колеги української письменниці Катерини Міщенко говорили про війну, вони говорили про російський імперіалізм, про сталінізм і колонізацію. «Для мене, — написала Катерина, — його війна має досить чітку точку відліку — Майдан. Можливо, варто повернутися сюди, щоб знайти майбутнє».

Для Сартра жити в mauvaise foi означало проєктувати фактичність у майбутнє і таким чином заперечувати можливість — і відповідальність — вийти за межі того, що є. 

Урок Майдану полягає в тому, що ми можемо вийти за межі того, ким ми були досі. Ми можемо — навіть якщо це світло, що освітлює межу, тобто сьогодення, сяє лише в рідкісні моменти, мерехтить, а потім, здається, зникає.