Альона Гетьманчук, Директорка Центру “Нова Європа” (New Europe Center)
Джерело: Українська правда
У день інавгурації 47-го президента США можна з певністю стверджувати, що Україна не втрачала часу даремно після американських виборів, коли одночасно потрібно було мати справу з двома американськими президентами: ще з діючим і вже з новообраним.
Вже зараз важливо зафіксувати кілька моментів, що вдалось зробити Україні завдяки нашим та згенерованим нашими партнерами контактах з майбутньою Адміністрацією з точки зору потенційної призупинки війни. А також – відразу виокремити ті виклики, на яких варто особливо сфокусуватись.
По-перше, вдалось донести до Дональда Трампа таку інформацію і в такому обсязі, яка дозволила б йому зробити висновок, що завершення російсько-української війни – значно складніше і триваліше завдання, аніж могло виглядати раніше. Відповідно, потребуватиме особливої пріоритетності на тлі інших міжнародних воєн і конфліктів, а також може бути тривалішим у часі, ніж це виглядало до виборів. Позитив для нас тут у тому, що можемо розраховувати на старті президентства Трампа на залученість в українське питання не лише профільного спецпредставника, генерала Келлога, але й особисто президента США. Це вже не кажучи про те, що супер швидка домовленість могла відбутись навряд чи інакше, аніж у вигляді “зарахування” всіх вимог Путіна. Домовленість із врахуванням інтересів України вимагає більше часу для того, щоб посилити Україну, а Росію навпаки – зробити більш вразливою.
Виклик:
Чим тривалішим буде переговорний процес, тим більша ймовірність того, що інтерес до нього на найвищому рівні у Білому Домі суттєво знизиться і, зрештою, Україні доведеться мати справу з агресивною Росією в кращому випадку в коаліції з низкою європейських країн.
По-друге, нам вдалось переконати Дональда Трампа, що ні Україна, ні її керівництво не є перешкодою для початку переговорного врегулювання. Що ми не є тими, хто блокує дипломатичний шлях до завершення, чи в нашому випадку – можливого призупинення – війни.
Виклик:
Росія продовжуватиме спроби через наявні у неї канали доступу до президента Трампа максимально дискредитувати Україну та українську владу як неконструктивного гравця, який не зацікавлений в завершенні війни. Окремим, я б сказала навіть концептуальним, викликом тут є те, що Адміністрація Трампа бачить свою роль у війні у вигляді хоч і справедливого, але все ж арбітра у той час, коли ми потребуємо США цілковито на нашій стороні, в нашій команді.
По-третє, є підстави вважати, що у Дональда Трампа – зокрема і на основі спілкування з президентом України та окремими лідерами ЄС – зʼявилось розуміння, що для початку будь-якого переговорного процесу потрібне посилення України, а не її ослаблення. Відтак, можемо апелювати до того, що прийнятий за основу і другою Адміністрацією Трампа рейганівський (а насправді ще з часів Римської імперії) принцип “мир через силу” має бути “миром через силу Америки”, але й також “миром через силу України”. Ключове – що це точно не повинно бути “миром через силу Росії”.
Для нас розуміння важливості посилити Україну – це також можливість зберегти, а в перспективі навіть точково посилити деякі види підтримки.
Фото: Julia Demaree Nikhinson / AP