Дзвінка Качур: Як агресія проти України змінила амбіції Росії на Африканському континенті

Дзвінка Качур, регіональна віцепрезидентка СКУ в Африці, наукова співробітниця Центру трансформації до сталого розвитку в Університеті Стелленбош (Південна Африка) та співзасновниця неприбуткової організації “Українська Асоціація в ПАР”

Джерело: Українська правда

Російський вплив на африканські країни вважають досить потужним. Проте не всі знають, на чому цей вплив побудований.

А йдеться насамперед про активні зусилля “менеджерів путіна” захопити найцінніші природні ресурси континенту. Про використання методу енергетичного шантажу, що був випробуваний у країнах Європи. А також про відточені до досконалості інформаційні маніпуляції громадською думкою, щоб впливати на виборчі процеси. І зрештою про неправомірне привласнення росією довголітньої співпраці та підтримки африканських країн радянським союзом.

Однак необхідно зважати, що значною мірою причиною розвинутих зв’язків рф із країнами Африки за останнє десятиліття є бажання росії захопити Україну.

Після розпаду срср Африканський континент мало цікавив росію, основна увага була зосереджена на розвинених ринках ЄС та Північній Америці. Адже в 2000-х роках саме росія, а не Україна була стратегічним партнером НАТО.

Наприклад, перший візит очільника рф на континент відбувся лише в 2006 році, до Кейптауна. Ця ситуація змінилася в 2014, коли росія напала на Україну та стикнулася з першими західними санкціями.

З 2014 року росія була змушена шукати нові ринки, й Африка виглядала як легкодоступна мішень. Росія активізувала військове співробітництво, яке дещо призупинилося після розпаду союзу, та активно почала шукати проєкти для економічної співпраці.

Для налагодження таких зв’язків російська федерація почала використовувати не так базу радянського союзу, як “менеджерів путіна”, олігархів, які керують або державними, або приватними компаніями, пов’язаними з природними ресурсами: Gazprom, Lukoil, Alrosa, Vi Holding, Uralkali, Renova та інші.

Розрахунок путінських менеджерів був прагматичний та простий: легко отримати доступ до копалин одного з найбагатших континентів за кількістю природних ресурсів і продовжувати збагачення за схемами, які працюють у їхній рідній росії.

Проте виявилося, що на континенті вже давно працюють різні гравці: Китай, Туреччина, Америка, Франція. Тому легкої прогулянки росії в Африці не відбулося.

Окремо варто наголосити на атомній стратегії рф для Африканського континенту. Росія систематично використовувала енергоресурси як політичний інструмент проти сусідніх країн.

У 2000 та 2006 роках вона блокувала постачання енергоресурсів у Грузію – як тиск під час виборів та у відповідь на прозахідну політику. Така ж стратегія була використана в Україні в 2006, 2009 та 2014 роках, у Чехії – в 2008 через розміщення системи протиракетної оборони, а також у Білорусі (2004, 2006), Латвії (2003) і Литві (2006).

Спершу росія напрацювала метод політичного тиску через контрольовану залежність країн від енергетичних ресурсів на прикладах енергетичних блокад. А тоді прийняла стратегію популяризації та продажів своїх атомних реакторів.

Атомна станція передбачає тісне співробітництво служб безпеки через контроль за збагаченням урану, а також технологічну та фінансову залежність від розробника реактора. Офіс Росатому в ПАР, відкритий у 2012 році, став третім міжнародним офісом після українського та китайського. Незважаючи на майже 20 підписаних угод про атомну співпрацю, реально Росія будує реактор лише в Єгипті.

Майже всі методи інформаційної та військової маніпуляції, які росія використовує в африканських країнах як група “Вагнер” або “Агентство інтернет-досліджень”, були започатковані та перевірені спершу для атаки України й українського суспільства.

Для впливу на вибори в африканських країнах навіть було засновано так звану “Асоціацію вільних досліджень та міжнародного співробітництва (AFRIC)”. Вона виглядала як африканське об’єднання експертів, проте мала на меті просування російських інтересів на континенті та маніпуляції з виборчими процесами на континенті.

В 2019 році росія здійснила спробу консолідувати всі зусилля щодо російсько-африканського співробітництва і провела яскравий саміт Росія – Африка. Здавалося, що цей захід став проривом. Російські компанії підписали мільярдні контракти з африканськими партнерами, проте за декілька років стало зрозуміло, що більшість із них так ніколи і не реалізували.

Незважаючи на те, що швидкого завоювання росією Африканського континенту не відбулося, в 2020 році було засновано Форум партнерства Росія – Африка. Це була платформа для поглиблення та координації роботи дипломатичних установ, нових компаній, які займаються природними ресурсами, та установ зі спадку радянського союзу.

До створеної платформи увійшли Інститут африканських досліджень, “Россотрудничество” та Російський експортний центр (РЕЦ), а також новостворена Асоціація економічного співробітництва з державами Африки (AECAS).

AECAS об’єднує шість основних російських приватних компаній: “Газпромбанк”, “Трансмашхолдинг”, “Vi Holding”, “Уралкалий”, “Алроса” і “Росатом”. Усі вони ще до повномасштабного вторгнення перебували під західними санкціями.

Метою AECAS стала підтримка російських бізнесів у їхній взаємодії з політичними, дипломатичними та інформаційними інституціями Африканського Союзу.

Швидко налагодити економічну співпрацю росії не надто вдавалося. А от дві стратегії працюють дуже ефективно: повернутися до напрацьованої ще радянським союзом практики маніпулювання інформацією та підтримувати захоплення влади військовими хунтами.

Найкращий приклад військового режиму, який дозволяє росії використовувати свої природні ресурси в обмін на військову підтримку, це Центральноафриканська Республіка. Замість Пригожина тут тепер інший керівник, але модель залишається такою ж. Російська армія знущається над місцевим населенням, ґвалтує та вбиває цивільних. ООН це документує в своїх звітах, проте вплив росії за цією схемою поширюється в регіоні Сахель на Малі, Нігер та деякі інші країни.

Окрім підтримки військових режимів росії вдалося розконсервувати розширену мережу інформаційних впливів, яку срср готував на континенті протягом десятиліть.

З 60-х років радянський союз розвивав механізми впливу, тренував військових і давав стипендії на навчання для лідерів африканських країн. Звісно, стипендії призначалися дітям еліт політичних партій і суспільних діячів, чимало з них і надалі обіймають важливі посади в уряді.

Окрім того, збереглася мережа російських культурних центрів, які стали основою російського впливу через програми “Россотрудничества” та інші. Вісім таких центрів розташовані в Єгипті (Александрія та Каїр), Ефіопії, Танзанії, Марокко, Замбії, Демократичній Республіці Конго, Тунісі та Південно-Африканській Республіці.

Жодна промова російських послів або офіційних представників не починається без мантри “ми ніколи не колонізували Африку” та “ми підтримували рухи боротьби проти колоніалізму та апартеїду”.

На жаль, більшість мешканців континенту не знають про спроби російської колонії в Джибуті або сотні років колонізації сусідніх країн російською імперією. Також мало хто обізнаний про роль Української РСР у боротьбі проти апартеїду.

Сучасні технології дозволяють росії також залучати мешканців континенту як дешеву робочу силу для фабрик тролів і використовувати місцевих блогерів, щоб популяризувати російську агресію та анексію українських територій.

У 2022 році, коли значна частина країн континенту утрималися від підтримки України, остання змушена була включитися в “боротьбу за Африку”.

Тоді ж, у 2022 році, було створено першу стратегію щодо роботи на континенті та призначено спеціального представника України з питань Близького Сходу та Африки. У 2023 році розробили та затвердили комунікаційну стратегію щодо Африканського континенту, а також ухвалили стратегічне рішення відкрити 10 додаткових посольств на континенті. До цього Україна мала 10 дипломатичних місій, які покривали 54 африканські країни.

Повномасштабне вторгнення активізувало діалоги між українською владою й урядами африканських країн. Відбулося понад два десятки розмов із президентами, причому з половиною лідерів така комунікація пройшла вперше в історії української незалежної дипломатії.

Окрім того, в червні 2023 африканські лідери семи країн здійснили історичну для континенту мирну місію до України та Росії. Це були президенти Сенегалу – Макі Салл, Коморських островів – Азалі Ассумані, ПАР – Сиріл Рамафоса, Замбії – Хакаінде Хічілема, прем’єр Єгипту – Мустафа Мадбулі та спецпредствники президентів Конго та Уганди.

Тоді вперше лідери африканських країн взяли участь у миротворчих діях за межами континенту.

Але, незважаючи на мегазусилля з української сторони, “завоювати Африку” швидко Україні також не вдалося. Будь-які двосторонні стосунки та їхній розвиток потребує часу.

Окрім дипломатії, одним із найефективніших механізмів захисту України на континенті є українська діаспора. Російське вторгнення в Україну в 2014 році активізувало мільйони молодих українців у світі, які почали об’єднуватися в організації. Африканський континент не став винятком – у Південно-Африканській республіці, Єгипті, Тунісі теж активізувалися українські громади.

Російські пропагандисти й експерти часто жаліються, що українці на континенті дуже активні та постійно перешкоджають їхнім планам. Саме тому не лише Україна та її західні партнери, але й самі українці на континенті стають жертвами таких атак.

Наприклад, у вересні 2024 року в медіа ПАР з’явилися статті від представників одразу трьох політичних партій, які звинувачували Українську асоціацію ПАР (УАПАР) у підтримці імперіалізму, білому супремасизмі, підтримці НАТО та нехтуванні історією боротьби проти апартеїду. Водночас статті звеличували підтримку росії в боротьбі проти апартеїду.

Окрім таких статей, у соцмережах з’явилися дописи з однаковими граматичними помилками від різних осіб, які нібито підтримували закиди південноафриканських політиків. При цьому представники медіа не звернулися по коментар до УАПАР. А коли четверте медіа, яке планувало оприлюднити подібну статтю, попросило коментар, то зрештою відмовилося друкувати свій матеріал.

Адже, факти є факти:

• З 1962 року почали навчання в закладах вищої освіти Києва перші студенти Африканського національного конгресу (АНК), багато з яких залишилися в Україні ще на чотири роки.
• Чимало бійців uMkhonto we Sizwe (MK), які проходили підготовку в срср, були направлені саме в Україну. Уже в 1963–1965 роках 328 рекрутів отримали підготовку поблизу Одеси.
• Протягом десятиліть Україна відігравала важливу роль як заступник голови Спеціального комітету ООН проти апартеїду (до речі, радянський союз до комітету не входив), а українські дипломати, такі як Геннадій Удовенко, вважали боротьбу з апартеїдом одним із небагатьох прикладів самостійної зовнішньої політики УРСР.
•  У 1963 році Олівер Тамбо, заступник президента АНК, надіслав подяку Українській РСР за надану підтримку, вірячи, що така підтримка України може покласти край апартеїду.

Незважаючи на проплачені коментарі в соцмережах, звичайні підвенноафриканці відреагували закликами підтримати українську громаду.

Південноафриканські громадські організації активно залучені в лобіювання справедливого миру для України. Спільно з українськими громадськими організаціями в липні 2024 року під час середньорічної зустрічі Африканського союзу вони представили рекомендації щодо трьох пунктів формули миру: регіональної безпеки/реформи ООН, атомної безпеки та повернення депортованих дітей.

Ці теми надзвичайно актуальні і для країн Африки, і для України, тому діалог відбувається, якщо обидві сторони мають можливість висловитися та чують одна одну.

Африканський континент та Україна мають багато спільних тем і ран. Тож планомірна, системна інформаційна робота дозволить їм розвинути тривалі взаємовигідні економічні та гуманітарні стосунки.