Ірина Клейменова, мати двох дітей зі Львова, не мала ані військової підготовки, ані військового досвіду. Вона має досить миролюбний характер. Хоча зараз каже, що її переповнює лють. Її професія також мирна: дипломований психолог, вона працює HR бізнес-партнером, і перед початком повномасштабної війни мала контракт із великою американською IT-компанією.
24 лютого Ірина прибула до «військкомату» за дві години після того, як почула про авіаудари росії по українських містах. Їй відмовили, тож вона прийшла знову і знову, посилаючись на минулорічний наказ Міністерства оборони, який дозволяв залучати жінок-психологів, і пояснюючи, що вона підготувалася до війни щодо підготовки поводження зі зброєю та надання першої домедичної допомоги. І за три дні військкомат здався їй напору.
Ірина та її чоловік давно домовилися, що в разі повномасштабного вторгнення на війну швидше за все піде вона, оскільки у чоловіка проблеми з тиском і сильна алергія. Семирічна донька Ірини сумує за мамою, а її 12-річний прийомний син дивиться телевізійні новини і переживає за неї. Спочатку вони підтримували зв’язок через відеодзвінки, але зараз це складно, бо в районі, де Ірина зараз перебуває, немає зв’язку.
Вона вважає, що схудла на 25 кілограмів, і це полегшує їй життя на лінії зіткнення в Харківській області. І каже, що, мабуть, їй доведеться поговорити з іншими психологами, коли закінчиться війна.
Перемога України – це те, чого Ірина хоче найбільше, і якнайшвидше. Після цього вона планує повезти дітей до Маріуполя, Ірпеня, Бучі, Харкова та інших міст, аби показати їм, що стається, коли країна не готується до війни.
«Цій війні років 300. Думаю, що ворога нарешті треба добити», – каже Ірина.
До повномасштабного вторгнення 57 тис. жінок становили 22% загального особового складу Збройних Сил України, з них 32 тис. проходили військову службу. Після вторгнення набагато більше жінок приєдналося до територіальної оборони та інших українських військ.
