Козак-невмирака

Козак-невмирака

Леся Храплива Щур

1. Хто та як майстрував?

Вакації вже кінчалися.

Нестор і Оля повернулися з новацького табору.

Навіть кожного вечора ставали рядком перед іконою та співали “Боже, що дав нам цю днину.”…бо так завжди робили на таборі.

Та сумно їм було, бо в таборі були сестрички та братчики, було так багато новацтва, а тут-нікого! Мама-учителька, тато – на роботі. Сестричка Мирося училася на літніх Курсах Українознавства, а бабуся поралася при кухні. Дідусь Іван жив у своїй кімнаті, читав газети і просив дітей до себе на оповідання казки.

З чужими дітьми на вулиці хіба цікаво?!

Як на лихо, школа починалася за 2 тижні.

Нестор і Оля щохвилини питалися бабці, що робити.

А бабуся придумала: – То читайте великі книжки, що на батьківській полиці.

Тут Нестор і Оля дуже почемніли і попросили бабцю вибрати їм добру книжку, бо свої вони прочитали давно.

Бабця вибрала нову книжку, де говорилося про гетьмана Мазепу. І добре вибрала. А Мирося вибрала тему з історії про гетьмана Мазепу. Зрештую, Богдан Лепкий теж написав книжку для дітей “Ксеня і 12 місяців”. ЇЇ діти добре знали.

Книжка, яку дала бабця не була дуже цікава…

Аж за кілька сторінок побачили, що малі принесли Вертеп до гетьмана Мазепи на Різдво. Раптом Нестор сказав: – А чому ми тепер не збудуємо Вертеп? Різдво тепер вже так близько…

А чудо сталося таки зараз, як прийшли всі до хати. Мама заглянула до кухні. Спитала,чи діти чемні.

Бабуся сказала, що дуже чемні. І великою роботою зайняті.

– Вертеп?

– Це таку роботу задумали.

– Слушно, набралося мені шматок, з чого шити.

– Я теж думаю, що шаль віддам дітям на шати Пречистої.

При обіді весь час говорили про Вертеп.

Тато змайструє його спритно, а Мирося допоможе цікавою книжкою, вона ж домашній спеціаліст.

Тато взявся до справи негайно: порозкладав всі матеріали на підлозі і сів радитися з дітьми. Навіть показав в книжці осла і вола. Робота кипіла!

Аж мама мусіла нагнати спати, дідусеві добраніч сказати.

– День буде завтра…

Пішли до дідусевої кімнати, а Нестор шепнув мамі на вушко: – Мамо, один клопіт маємо. Все знаємо як робити, тільки не знаємо як слід зробити козака.

А мама знає що робити…

Пішли до дідуневої кімнати.

– Уявіть собі, дідуню, діти Вертеп роблять. Одна біда… Козака не мають.

Дідусь усміхнувся і добродушно сказав: – Чекай Мотре, а чому б їм не забрати цього козака, що в мене в шафці стоїть… Давні часи були… Ще мій дідусь передав його мені. І так само передам дітям. Нагода трапилася – послужити Козакові Невмираці добрій справі!

– Дідусю, от справите радість дітям!

– Вже не треба казки казати. Беріть!

– Ох. Оля несла Козака, як великий скарб.

Всі речі, які зробили сьогодні, порозкладали на підвіконні. Лише вікно залишили трошки відкритим, бо спекотно на дворі…

Діти спокійно заснули.

2. Що бачила Оля напевно.

Проміння вуличного ліхтаря падало простісінько у вікно і Оля бачила в кутку всі ляльки з вертепу. Бачила бабу та цигана з козою, рудого москаля та рогатого чорта. Була і смерть з косою, як у правдивому вертепі.

– Правдивий Козак Невмирака-казав тато.

– А чому Невмирака? – мусіла знати Оля.

– Бо його ні шабля, ні куля ворожа не чіпається, і зі всякой біди він цілиий вийде. На такого саме він і скидається, бо з усякого лиха буде лиш сміятися!

Все це пригадувала Оля, лежачи в ліжку з відкритими очима. І нараз-диво! Козак справді ворушився! Далі сів і почав людським голосом говорити!

– Не спиться мені, панове громадо! Давно вже стояв на шафці в діда. І знайшов серце щире. І воно не дає мені заснути. Все за далекою Україною тужить.

– Та й мені тужно, козаче-соболю! – зашепелявила беззуба лялька-баба.

– Коли згадаю, що був там у мене і ставок, і млинок, і вишневиий садок…

– Незле було б і мені податися туди, – пробубонів циган, – там легше продати козу на базарі.

– Мее-ме-еее! – продовжила коза.

– І мнє, і мнє ужасно тоскно! – запіяв, як півень москаль. – Хорошая наша Украіна, только жить і наживаться в нєй. Єщьо добра всякого навєзьош оттуда.

Тут Оля виразно побачила, як блиснула у темряві козацька шабля.

– Не твоя – Україна і не пущу тебе туди! Не тобі, препоганий москалю, на нашій землі наживатися!

– Не пустиш?! Так я візьму собі на поміч чорта і смерть! – гарячився москаль.

– І смерть і саме пекло тобі не поможуть! – не уступав Козак. – Поки ця шабля в мене в руках, не перестану боронити святу правду на своїй землі!

– Ха-ха-ха! – заскреготала смерть.

– Далеко тобі до тієї землі, небоже: через цілий океан та ще й пішки кусочок!

– А щоб ти знала, костухо-задрипанко, що я таки туди дістануся! Хоч би довелося птахом летіти, хоч би й рибою плисти! – боронився Козак.

– Вот удівітєльно! – глузував москаль. – Хоч птахом, хоч рибою! Ха- ха-ха!

– Не журися, козацькому серцю до рідної землі недалеко! – відрубав Козак.

– Чи далеко, чи недалеко, – засвітив червоною зіркою на чолі, чорт, – але й на твоїй землі тепер моє, большевицьке царство! А тебе вже там нікому не треба!

– Ще побачимо, чи треба, чи ні! – гукнув Козак та прожогом видряпався по тоненькій заслоні на підвіконня.

Під вікном піднявся галас: коза-мекала, баба-заводила всіма голосами, щоб Козак взяв і її зі собою, смерть – клацала зубами.

Козак, тим часом, вже сидів одною ногою поза вікном, мов у сідлі, коли чорт скинув заднє копито та жбурнув ним у Козака. Копито вцілило простісінько в голову москаля, що й собі пробував лізти вгору за Козаком. Москаль бебехнув на землю і стало тихо…

3. Мишача гостина.

Зашуміло, загуділо Козакові у вухах, коли спадав все нижче та нижче, немов у якусь безодню. Вже здавалося, що коли впаде – і кісток не позбирає. Коли нараз натрапив на щось м’яке та пухнасте, легенько зсунувся по ньому та став на рівні ноги на твердому камені. Разом із тим те, щось м’яке, заворушилося, зам’явкало, запхекало і чкурнуло геть.

На пішоході перед Козаком зосталося тільки маленьке, сіреньке звірятко, що жалібно пищало. Мабуть на його голосіння збіглася, не знати звідкіля, ціла тьма таких самих сірих, довгохвостих звіриків. Поставали на задні лапки кругом Козака, ворушили довгими вусиками та приглядалися цікаво чорними очками.Тільки одно з них і не глянуло на Козака, а одразу припало до маляти.

– Моя ж ти мишечко,Сіромишечко! Моє ти дитя хвостате! Була б я тебе вже до віку не побачила, був би тебе котище препоганий життя молодого позбавив!

Похлипуючи, схопила мишеня в передні лапки та стала з любов’ю облизувати своїм рожевим язичком. А з круга мишей виступив один, чи не найстарший, поклонився Козакові та промовив так:

– Не знаю, хто ви такі, наш добродію, та з якої ви землі. Але ви оце врятували наше улюблене мишенятко, донечку нашої шановної пані Сіромишки, із зубів страшного котюги. Беручи до уваги, що під цю пору він би вже давно її схрупав, а навіть облизався, дозвольте скласти вам за це нашу подяку та запросити до нас на бенкет.

Хотів Козак виправдуватися, що йому ніколи, та мишки зняли такий гармидер, що ніхто й сам свого голосу не чув.

Так і не стямився Козак, як схопили його дві мишки попід руки та повели темними й вузькими ходами, кудись під землю.

Чи довго йшли, чи недовго, аж ось розблиснув перед ними перстень із великим мерехтливим каменем.

Перстень звисав зі стелі та освітлював велику залю із столами з консервних бляшанок та кріслами-коробками сірників. Була там і піч, перероблена із старого, дірявого горщика. А круг неї поралися мишки в барвистих запасках та чіпчиках. Не дарма, видно поралися, бо на всю кімнату розносився запах смаженого сала.

Всі розсілися, Козака посадили на почесне місце. Мишки не могли нахвалитися, як добре жити в місті. Там вони навіть і цей перстень знайшли! Щоб лиш не коти, рай був би тут.

Піднявся найстарший мишук та промовив:

– Хвостата громадо! Довговічна історія Мишачої Республіки ще не записала такого геройського вчинку, щоб хтось посмів кинутися на нашого найлютішого ворога. (Тут пані Сіромишка захлипала вголос). Тільки нам припало таке небувале щастя вітати в наших порогах такого визначного гостя, невстрашного оборонця всіх покривджених, головно покривджених від котів!

– Тому рішенням нашого Мишачого Уряду видаємо йому найвище відзначення нашої країни: блискучий грошик, що досі переховувався в нашій державній скарбниці, в бляшанці з-під сардинок.

Миші аж засвистіли на радощах. Старший вже збирався прип’яти його на жупан Козакові, коли той нараз піднявся та промовив:

– Велика честь припала мені побувати у вас, шановне товариство. Одначе, відзначення від вас не можу ніяк прийняти. Бо не з лицарською відвагою та не для оборони покривджених кинувся я на вашого одвічного ворога, я випадково натрапив на його спину, падаючи з вікна. Не коштувало це мені ні страху, ні болю, навіть шаблі з піхви я не виймав. Що більше, не знати, чи цілий та живий був би я тепер, якби бебевхнув був на твердий камінь, замість на м’яке хутро вашого ворога. Отже, вдяка вам велика – але відзначення я ніяк не заслужив!

Встав найстарший мишук ні в цих – ні в тих, пошкрябався за вухом та відповів:

– Багато видав та чував я на своєму віці, але ніколи й не думав, що міг би бути хтось такий справедливий, як ви, наш славний котоборче! Коли ж таки ніяк не хочете прийняти нашого грошика, то просіть про що інше, ми дамо все, що лиш забажаєте!

Підкрутив Козак вус та почав:

– Немає кращої нагороди людині, як радість від вчиненого доброго діла! Та якщо ви хочете мені якось прислужитися, допоможіть мені дістатися на мою рідну землю. Зветься вона – Україна, та лежить, певно знаєте, на північ від Чорного моря.

Миші притихли, бо цього досі не знали. Тільки найстарший не збентежився:

– Де б не лежала ця земля, наш рятівниче, доїдеш до неї поїздом. Це такий величезний залізний змій, що їздить всюди. А нам знані всі ходи та переходи, що ведуть до нього. І з великою охотою та радістю заведемо тебе туди!

Свиснув, махнув владно лапкою, і вмить уставилися всі мишки в пари, а Козака поставили напереді.

Рушили враз, насвистуючи мишачий марш:

“Щоб лиш добра солонина,
Вже весела нам година…”

4.Кого він зустрів у поїзді.

Довго, довго йшли, аж зайшли в ярко освітлену залю. Одного її кінця навіть не було видно, а другий кінець заступала сталева, блискуча стіна з розкритими величезними вікнами та дверима.

– Бачиш, оборонче мишачих прав, – промовив мишук, – ця стіна незабаром ворухнеться та поїде. Йди просто в ці двері та вважай, щоб тебе хто не розтоптав.

Перескочив Козак рівчик та вже був у середині. Ще обернувся, щоб помахати мишкам шапкою на прощання, коли це з шумом та скреготом самі засунулися перед ним двері.

Поїзд рушив, засопів та став рівномірно тарахкотіти, а Козак попрямував у середину вагону, притримуючись стіни, щоб не впасти.

Недалеко й зайшов, як почув, що хтось хлипає. Козак побачив у кутку ляльку, завбільшки таку саму, як він. Вона була вдягнена у суконку з тоненької шкірки. Волосся мала довге і чорне, а в ньому застромлене велике перо. Руки та ноги її були такого кольору, як шоколад. Тільки лиця не було видно, бо вона закрила його руками, гірко плачучи.

– Що тобі трапилося? – спитав стиха Козак.

Лялька відкрила обличчя та відповіла, потягаючи носиком: – Бліде Лице висілo з поїзду, а Бистронога Сарна залишилася сама, зовсім сама у вагоні…

– Яка сарна, де? – оглянувся Козак, шукаючи якогось чотириногого звірятка.

– Мене звуть Бистронога Сарна, бо я так швидко вмію бігати та стрибати! – пояснила лялька. – А моє Бліде Лице зветься Джейні.У батьків Джейні – великий білий віґвам, а в Джейні багато-багато забавок.Та Джейні найбільше любила свою Бистроногу Сарну, а ось і згубила її! – і Сарна знов захлипала.

– Не плач! – промовив Козак так ласкаво, як умів. – Я не можу спокійно дивитись, як хтось плаче. Коли твоє Бліде Лице висіла, то й ми висядемо та пошукаємо її. Я тобі допоможу.

Взяв Сарну міцно за руку та повів її під двері. Саме в час, бо поїзд почав сповільнювати біг. Сарна вже перестала плакати, а навіть цікаво поглянула на Козака і спитала:

– А хто ти такий будеш?

– Я український козак! – і підкрутив вуса.

– Хто такий? Я ще ніколи не чула про таких! – зацікавилася лялька.

– А хто ж ти така, що про Україну досі не чула?

– Я індіянка зі славного племені Сюксів.

– А я з такого роду, що не боїться нічого! – відповів Козак.

– Так от, що значить Український козак! – аж скрикнула Сарна.

– Тепер вже знатиму: ти славний войовник та напевно немало в тебе скальпів, хоч ти не носиш їх при поясі!

– А що таке скальпи?

– Що кращий войовник, то більше їх має.

– Але що воно таке?

– Шкіри з волоссям з голів ворогів, що їх убив войовник.

– О, такої погані, я ніколи не носив би! У нас, Сарно, ніколи не рахують, скільки хто ворогів забив, а скільки хто бідних бранців із неволі визволив, скільки слави козацької здобув, святу віру та правду обороняючи!

– Бачиш, Козаче, зброї нашої ти не носив, а таки був славний войовник. Давай, будь мені чоловіком любим, а я тобі – дружиною вірною.

Козак схопився на рівні ноги від несподіванки, але Сарна говорила далі.

– Я побудую тобі гострокінчасте шатро-тіпі.

– Але ж мені не треба твого шатра, Сарно… – почав Козак, та вона говорила ще швидше.

– Я пошию тобі одяг із шкір звірів, а на ноги – мокасини, мережані голками їжака. І воєнний вінець матимеш, бо ти ж великий войовник. Добре?

– Ні, не добре! – відповів Козак. – Не треба мені чужого пір’я, коли свій власний шлик на шапці та розум в голові. Та й не треба мені чужої дружини, а тільки українки.

– А чим же ж я гірша від тієї твоєї українки? – знаю всілякі закляття, що будуть боронити тебе від ворожих стріл та томагавків.

– Може і не гірша, та не наша. Ні мови, ні віри, ні звичаю нашого не знаєш. Як же будеш дітей виховувати?…

Та нараз поїзд засвистів і чомусь став. Двері відчинилися самі. Увійшла маленька золотоволоса дівчинка з мамою і татом.

– Сюзі, де ти! Мамо, дивися, яка чудова лялька! – І вже тулила до себе Сарну.

Тим часом Козак нишком чкурнув під лавку. – Ну. – Перехрестився та зітхнув з полегшенням.

– І мені добре в подорож рушати, Сарна знайшла собі вірну товаришку.

5. Зустріч з рибою.

Довга хвилина, і звір нарешті зупинився. Пролунав голос ведучого: – Всі, висідати!

Висів і Козак. Пішов берегом моря. Що далі?.. Раптом, побачив велику рибу, що лежала на березі, викинена хвилею.

– Ов, – подумав Козак, – Рибі – без води, як козакові – без волі.

Підійшов до неї, чемненько вклонився і запитав: – Рибонько, моя рибонько, може як допоможу тобі знову у воду плигнути?

Риба озвалась людським голосом: – Ой, Козаче, пропадаю, гину без води!

Пробував скинути її руками і ногами, а ще спробував головою. І пішло. Риба знову хлюпнула у воду і заговорила: – Козаче, велику прислугу ти мені зробив. А тепер скажи, чим віддячити тобі?

– Єдина моя мрія – дістатись якнайшвидше в Україну. Чекає мене довга дорога Північними морями.

– То для тебе це зроблю, – відповіла риба. – Поки вода, пливу з тобою. А там на суші-порадиш собі сам.

Сів собі на рибу, мов на коня, і гайда в дорогу, наспівуючи пісень. Співав про Марусю Богуславку, як козаків з неволі визволяли, про козака Перебийноса, “Ой на горі,там женці жнуть” та все, що знав. Пливли вони довго-довго. Аж риба сказала:

– Кінець нашій подорожі, піснями своїми звеселив ти нашу дорогу. Хай щастить,тобі Козаче!

Риба махнула хвостом і відпливла.

6. Як допомогли казки під час завірюхи.

Став Козак знову на суші, хотів гарненько подякувати рибі, що перевезла, та вона тільки мелькнула хвостом і пірнула в воду. Ще й не встиг він добре розглянутися, де це він та що кругом нього, як де не взялася снігова завірюха. Закурило так, що Козак мусів руками та ногами вигребуватися зі снігових засипів. Почув тільки нараз над собою важке дихання та побачив розкритий зубатий рот собаки.

Собака нетерпеливо рознюхувала по снігу за слідами, то й не стямилася, як Козак схопився її вух і вже сидів на хребті. Загавкала та хотіла стрясти непрошеного гостя, але Козак полоскотав її поза вуха, погладив кудлату шию, і вона пішла далі спокійно. Тільки ж собака знову чогось занепокоїлася, загарчала, а врешті стала, мов би хто її силою задержав.

Стало тихо, тільки чути було, як завиває хуртовина.

Козак вичекав хвилину, а тоді став посуватися поміж буйною шерстю собаки, аж до хвоста.Та за хвостом відкрилася ще одна собача паща, а за тою собакою – ще одна. Вже й перестав їх рахувати, тільки швидко перескакував з однієї на другу. А всі вони стояли та немов чекали чогось. Аж за останньою собакою вже не було нікого живого, тільки якесь обмерзле льодом тіло, що лежало нерухоме та пахло сильно й неприємно. Якось і по ньому проповз, і далі знову побачив щось мале і волохате, що лежало безпомічно на снігу, а сніг вже поволі засипав його.

Добрався Козак і до нього, хоч вітер віяв просто в очі. Почув під руками кожух та став з усієї сили шарпати його. Та те щось не ворухнулося, тільки простогнало слабеньким голоском:

– Духу Великого Ведмедя, рятуй когось!

Козак почав ще наполегливіше оглядати те, що лежало. Аж таки дошукався обличчя хлопчика, може такого, як Нестор. Личко було окружене великою хутряною шапкою, шкіра на ньому жовта, а очі скісні.

– Доброго здоров’я, хлопче! – промовив бадьоро Козак, хоч за свистом вітру ледве чув свій голос, а вуха відразу заледеніли, коли скинув шапку на привітання. Тоді Козак вийняв шаблю та став ручкою лоскотати носик хлопчини, круглий, мов бараболька. Хлопець скривився, чхнув та… відчинив очі.

Козак зараз же заговорив до нього:

– Я,Козак зі славної України. А ти хто такий?

– Хтось зветься Кролюґта, ескімос. – вистогнав хлопчина.

– А чого ж ти тут сам, тільки з собаками та з тою якоюсь поганню на санках? І чого здержав собак, а сам поклався в сніг?

– Це не погань, це тюлень, перший, що його хтось уполював. Хтось викрався зі свого іґлю, запряг багато-багато собак до санок та пішов на лови на тюленя. Бо когось всі висмівали, що він вміє тільки ловити лисів у пастки, а це ж вміє кожна дитина. Аж звіялась завірюха і Хтось вже не мав сили йти…

– Та ти б був ще трохи полежав, то й зовсім замерз би! – говорив Козак.

Кролюґта спробував сісти.

– Отак і треба! – аж потер руки з вдоволення Козак.

– Треба б багаття розвести, а то – лиха година!

– А чим буде Великий Козак палити?

-– Санками запалимо, а тюленя вже так потягнемо до дому, як лиш буря втихне!

Козак перетяв шаблею упряж собак, черкнув лиш кресалом і вже сухі санки запалахкотіли.

Козак свиснувна собак, щоб ті зійшлися ще ближче і захоронили вогонь від вітру і снігу.Тоді й на личку Кролюґти появилася усмішка від вуха до вуха.

– Давай, я тобі розказуватиму казки, а то ти знову заснеш та замерзнеш! – промовив Козак, розохочений.

– Добре, хтось дуже любить казки! – зрадів Кролюґта.

І навіть собаки ніби наставили вуха.

Став Козак розказувати: про калинову сопілку, про бичка-третячка, про правду та неправду, про Кирила-Кожум’яку та про лицаря Михайлика.

І не зглянулися всі, як санки спопеліли, але й завірюха вщухла. Стало тихо-тихесенько, немов у церкві.

– Час нам у дорогу, хлопче! – і Козак вже заходився прив’язувати тюленя до упряжі собак.

– Великий Козак все вміє! – здивувався Кролюґта. – Чи захоче Великий Козак поїхати в іґлю Кролюґти, бо чиясь сестра, Ітуко, дуже любить казки!

– Просять добрі люди, то й відмовити не годиться! – підкрутив вус Козак. Скочив на хребет найближчої собаки і вже всі гналися по рівному, блискучому снігу.

7. Чого всі мешканці іґлю злякалися.

Вже здалека побачили вони дими оселі, а незабаром і круглі льодові верхи хат-іґлю. Над ними, високо на палях, стояли склади шкір та м’яса.

Родичі та сестричка Кролюґти-Ітако вийшли на двір виглядати згубу. Кролюґта кричав до них здалека: – Кролюґта вбив тюленя! А Козак врятував мене від смерті!

Всі вітали їх з поверненням, а мала Ітуко обняла міцно Кролюґту, а потім стала скакати підспівуючи: – Кролюґта вбив тюленя! Кролюґта вже великий! Бо малі діти не вбивають тюленів!

Тривало все довгу хвилину, поки всі розібрали, в чому справа. Батьки якраз збиралися в дорогу і всі чекали тільки на Кролюґту.

– Куди це ви зібралися? – спитав Козак.

– До обіцяного москалями раю – відповіла мама.

– Хто позволив комусь лякати гостей з раю? – спитав батько.

– Не великий то рай, що збираєтеся їхати до нього! – обізвався Козак.

Козак, бряцнув шаблею і вискочив на стіл. Почав усім говорити:

– Не великий то рай, що запалила його червона зірка. Це справжнє пекло, де немає ані волі, ані справедливості! Ще не панувала червона зірка, а москаль вже мучив наш народ. Посилав різні кари: забороняв говорити рідною мовою, крав історію, релігію. Голодомором, тюрмами та війнами винищував мій народ.

– Це справді було? – спитав збентежений батько.

– Правда, і навіть гірше.

– Вірю тобі, Козаче, бо маєш добре серце і не можеш казати неправди.

– То як, хіба не будемо їхати? – спитала мама.

– Треба нам якось дати раду з ними. Знаю вже, що робити – сказав батько.

Раптом на дворі почули шум – це підїжджало засніжене авто.

– Жінко, давай сокиру! – закричав батько. – Кролюґто, ходи з нами, ти вже великий хлопець.

З авта висідали двоє москалів.

Батько вийшов з хати з сокирою. Відразу сказав: – Чого ви тут прийшли? Тепер я знаю правду про ваш рай!

– Контрреволюція! – заверещали москалі.

– Забирайтесь геть, брехуни. Живіть у своєму раю самі.

Тим часом, Кролюґта заледве стримував собак, що готові були кинутися на непрошених гостей.

Москалі стояли, мов вкопані.

І тут Кролюґта відпустив собак. Вони стрімголов кинулися на непрошених гостей.

Москалі мерщій чкурнули до авта.

Всі повернулися до хати.

– А де ж Козак? – спитав здивовано Кролюґта. – Мій спаситель!

Козака не було…

8. Як і від кого почув він українську пісню.

І розпочалася довга, довга подорож у кишені. Спочатку Козак журився, коли застрибнув у авто, слідом за москалями. Але незабаром він почув, стиха та дуже далеко українську пісню. Прислухається… ні,таки правда! А пісня голоснішала з кожною хвилиною:

“Ой поїхав на чужину
Козак молоденький…”

Та ж ту пісню співали діти,коли майстрували вертеп.

Козак виглянув з кишені москаля.

“Горіхове сіделечко
І кінь вороненький…”

Козак побачив у вікні авта темний, нахмарений сибірський ліс. Ще трохи поскакало авто по вибоїстій дорозі, і Козак побачив, хто це співав. Це, рубаючи старі грубезні сосни, під наглядом більшовицької сторожі, сумно співали обдерті та нужденні в’язні.

Авто й не думало спинятися, а рубачі зникали за закрутом. Тоді то Козак виплигнув з кишені москаля, перехрестився та зручно, мов кіт, стрибнув водієві просто на шию. Той скрикнув від несподіванки та пустив з рук колесо керми. Авто завертілося, закрутилося та застрягло мотором у великому, спорохнявілому пні. Москалі збентежені повискакували з авта.

Як трошки відхилили двері, Козак поховзнувся з ними і став на землі. Притримуючи шаблю, щоб не волочилася, прямував хильцем по сухій хвої до в’язнів. Сховався і почав приглядатися, щохвилини затискаючи п’ястук на ручці шаблі, коли сторожа била в’язнів, лаючи мазепинцями та петлюрівцями.

Та рівночасно помітив, бо очі мав бистрі, що здалека, з лісу, підкрадається якась людина. В лісі було темнувато і годі було розібратися хто саме.

Козак підбіг та заступив їй дорогу.

– А ти хто такий? – спитала людина, приглядаючись ближче.

– Бачиш хрест на грудях, чуб на голові і шаблю при боці – і не пізнаєш! – обурився Козак.

– Хоч би й пізнав, та як повірити, що ти аж сюди замандруєш?

– А я, бачиш, зразу пізнав, що ти такий самий, як і я! – взявся запідбоки Козак. – Як би ти був отакий, як вони, – і показав в сторону більшовиків, – то не підкрадався б потайки! А тепер лиш скажи мені швидко, як тобі допомогти?

– Мені треба залишити вістку для в’язнів в одній торбі.

– В котрій? – зацікавився Козак. – Як ти знайдеш її? Їх же тут багато!

– Не турбуйся! Ця торба має таку прикмету, що неважко буде пізнати.

– Але яку, яку саме? – нетерпеливився Козак. – Я зараз тобі її знайду!

– Спасибі, та це я сам вже зроблю. Бо не раз мені доводилося переносити вістки з табору до табору, від одних в’язнів до інших. Ти хіба займи сторожу, щоб бува не помітили мене, бо сьогодні вони особливо лютують.

– Ну й побачиш, що таке зроблю, що не помітять! – запишався Козак та й скочив на гілку найближчої сосни. Прудко, мов білка, поп’явся з галузі на галузь, аж на вершку однієї сосни знайшов велике гніздо з яйцями, завбільшки, як і він сам.

Просто під сосною розсілася сторожа на добру вечерю.

Козак скинув міцним стусаном яйце вниз та вихилився, щоб побачити, що станеться.

– Тарах! – яйце впало простісінько на шапку більшовика. Зразу розсипалося на дрібненькі скалки, а липкий вміст поплив по обличчі. Піднявся крик, лайка, а далі і сміх.

Із високої сосни було добре видно, як невідома людина зникла безпечно за деревами…

9. А що було в цій торбі.

Козак миттю зсунувся на землю та став пильно розглядати торби. Всі були такі подібні одна до одної, і лиш одна мала замість защіпки – кусок сухого очеретяного стебла. І справді, Козак знайшов у ній тісно скручену записку. Розвинув та прочитав: “ОЧЕРЕТ ЗАШУМІВ, А ЗАВТРА Й ЗАГОРИТЬСЯ”.

Більше нічого там не було. Звинув знов папірець, заховав його в торбу та й сам заліз у неї. В торбі, крім нього та записки, був ще кусень сухаря. Але хоч як голод докучав, Козак його й не торкнувся. Подумав, в’язневі хліб більше знадобиться.

Так просидів, аж почув, що хтось підносить торбу та вішає її собі на плече. Козак швидко вліз у широкий рукав ватянки, що покривав руку, та зараз же виглянула його голова із-за коміра, біля самого вуха в’язня.

– Шукай, там воно й є, в правому куточку за швом! – шепнув Козак.

В’язень, здивований повернув голову.

– А ти, хто такий? На Козака скидаєшся, але звідкіля ти тут взявся?

– Не лише скидаюся, але таки я справжній козак. Хіба ти мене не впізнав? А я ось зараз пізнав того, що для тебе вістку приніс. Серце, бачиш козацьке, підказало!

– Тихше говори, а то сторожа на переді почує. – пригадав пошепки в’язень.

– Допомагати своїм прийшов, а вони мене й не пізнають! – жалівся Козак, вже теж пошепки.

– Так ти справді нам допомагати прийшов? – дивувався в’язень.

– І неньку нашу, милу Отчизну Козацько-Українську з-під ярма московського визволяти! – був би вигукнув Козак, якби в’язень не поклав пальця на уста.

– Коли так, то й саме в час ти нагодився! – і в’язень вийняв з торби руку з запискою.

– Тут зайде моя дочка та візьме її, щоб передати далі.

– То давай-но сюди! Я сховаю записку за пазухою та передам їй!

– Не погано воно було б! Бідна моя Галя, хоч побавиться з тобою, а то завжди лиш сама з матір’ю в цій пущі. Ось тільки прочитаю цю записку, що нашому провідникові переказати.

– А хто такий – ваш провідник?

– Козак знає – та мовчить! Не можна нікому знати, хто наш провідник! Такий вже в нас звичай, щоб бува лихо не почуло.

І почав читати записку, а Козак не вгавав: – А що воно значить: “ШУМИТЬ ОЧЕРЕТ?”

– Очерет – це те слово, що за ним ми пізнаємо один одного. Хто згадає про очерет, той, видно, і з нами. Але що означає ця ціла вістка, я й сам не знаю… Моє діло лиш переказати її провідникові…

Та в ту мить наскочив на в’язня охоронець: – Ти що читаєш, ув’язнений Горленко?

– Нічого не читаю! – відповів спокійно в’язень та показав обидві долоні, на знак, що нічого в них не держить.

Бо як лиш Козак зауважив, що охоронець наближається, пірнув знов за комір, зсунувся вниз рукавом та вихопив в’язневі записку з руки. Далі стрибнув на землю та зарився глибоко у хвою.Там перечекав, аж попри нього перейшов відділ в’язнів, що поверталися з праці до табору.

Козак обережно склав записку, всоте, сховав її собі під жупан. Чув ще, як проходили стежкою більшовицькі вартові, як говорили поміж собою, що в’язні чогось дуже неспокійні.

Козак перехрестився і пустився в невідому путь…

10. Землянка в тайзі.

Йшов, йшов, йшов, аж нарешті, коли над ним нахилилося бліде та вимарніле личко, і тремкий голос закликав: – Лялечка! Яка чудова!

– Так це ти Галя, дочка в’язня Горленка? – Козак відразу здогадався з ким говорить.

– О, то ти говорити вмієш! – зраділо дівчатко.

– Не лиш вмію говорити, але й маю за пазухою вістку, що твій батько передав.

Дівчатко відразу повеселіло та й каже: – О, я знаю, що з нею робити! Досвіта зайде в нашу хатку дядько Тарас та забере її з собою. Ми завжди так передавали вістки, далеко аж в Україну.

– Що ти кажеш?! То й я туди прямую! – аж скрикнув Козак.

– Та покищо ходім швидко додому! – заметушилося дівчатко. – Там вже напевно мати повернулася з праці.

Взяла Галя Козака на руки, закутала своєю драною хустиною, що мала на плечах, та пішла.

– То тебе з мамою більшовики теж вивезли?

– Ні, вони вивезли тільки мого батька, замкнули в таборі та водять під сторожею на важку роботу. А ми з мамою не хотіли без нього бути, то й за ним приїхали сюди. Самі побудували землянку, мати працює в коменданта табору на господарстві. А в неділю не раз і батька крізь колючі дроти побачимо. А так, то він нам лиш часом залишає вістки під сосною.

– І немає в тебе ніяких подруг?

– Та є декілька більшовицьких жовтенят, та з ними гратися не стану!..

– Гей, а ти куди, хахленя?! – загудів нараз над ними голос більшовика. – Чого поночі волочишся?

Галя нашорошилася та закрила Козака міцніше хустиною. – Додому йду, до матері…

– А що це ти ховаєш під хустиною?

Галя заніміла з переляку. Та чоловік вже скинув з неї хустину і вихопив із рук Козака.

– От що! Забавки в тебе українські! Мало тобі, що твій батько покараний за Україну?!

Схопив Козака за руку та хотів зневажливо закрутити ним у повітрі. Та Козак, ніби ненароком, обернувся так, що нараз вдарив москаля по червоному носі. Той миттю кинув Козака та схопився за ніс.

– Сволоч, мазепинська! – крикнув. – От я тебе провчу, хахлушко! – і кинувся на Галю з кулаками. Галя, налякана, сховалася за найближче дерево.

– Ти думаєш, не дожену?! – заревів москаль та пустився бігти за нею. Та в ту мить, вистрілила з нічев’я його, рушниця, що висіла через плече. Він став, мов укопаний. А Галя погналася, скільки сил стало, у свою хатину.

Та не добігла ще до дверей, як побачила на порозі Козака. Він реготався на ціле горло та вимахував їй на привітання довгошликовою шапкою.

– Вітай, у своїй хаті! – гукнув – А що, в час вистрілила москалева рушниця?!

– В сам час! – відповіла задихана Галя.

– Це я вистрілив, видр’япавшись йому на спину! – похвалився Козак.

– А як ти вже тут взявся?

– Білкою по деревах, навпростець пострибав! – засміявся Козак.

– З ким це ти говориш, Галинко? – почувся втомлений голос із хати. Галя з Козаком вмить подалися туди. Хата була низька та тісна, а мати лежала на долівці, застеленій рядном.

– Це я, матінко, таку забавочку знайшла під сосною, батько мені передав! Вона зовсім така, як ті козаки, що ти мені про них розкасувала. Ще й говорити вміє!

– А більше нічого ти не знайшла під сосною? – спитала зажурена мати.

Та тут Козак вирвався Галі з рук, підбіг до матері, поклонився в пояс та промовив: – Не турбуйтеся, шановна паніматко! Вістку від вашого чоловіка для дядька Тараса я заховав під жупаном, на серці, та вірно її бережу!

– Бережи козаче, бережи! – і мати погладила козацького чуба.

– Буду її берегти, як ока в голові! Та хочу ще просити, щоб вшили ви мені цю вістку в груди.

Мати поглянула налякано: – Галинко, що це говорить ця твоя забавка?

Та тут Козак ще раз поклонився: – Правду кажу, та не на жарт! Далеко ще доведеться мені подорожувати, а вже ось трохи не виховзнулася мені вістка з-під жупана, коли москаль кинув мною об землю…

– Ов, то ви й москаля зустрічали?

– Зустрічали, тільки Козак допоміг мені втекти!

– Бійся ж Бога, дитино! – налякалася мати. – Та ж москаль міг стріляти за тобою!

– А не міг, – не втерпів Козак, – бо я спершу висипав усі набої з його рушниці, а потім вистрілив останній!

– Тільки чи не зайдуть вони по наших слідах і сюди! То ви, будь ласка, не гайте часу, а що швидше розтинайте мене та зашивайте вістку, щоб її не віднайшли!

– А хіба ти не боїшся болю? – вагалася мати. А Галя вже майже скривилася до плачу.

– Предки мої, славні козаки, на палях сидячи, на гаках висячи, ворогам просто в очі сміялися. А я сам, ще ні краплини крові за Отчизну нашу не пролив! – відповів бадьоро Козак та сам поклався на розтріснений та розхитаний стільчик, щоб лиш швидше починали.

11. Чому телефон більше не дзвонив.

Не було ради: звелася мати з постелі, казала Галі подати ножиці та нитки і вшила записку Козакові в груди. Козак же весь час ні оком не моргнув, тільки все сміявся та розказував Галі, як живуть на волі Нестор із Олею, яких друзів мають та чим бавляться. Галя про таке щастя зроду і не чула.

Як лиш мати закінчила шити, Козак схопився на ноги, а Галя подала йому материн наперсток, повний молока.

– Пий, на здоров’я, чим хата багата! – припрошувала.

– Пий, кришечко, це я сьогодні за цілий день заробила збанок молока. Пий, бо далека жде тебе дорога та багато сил треба тобі.

– Як, то він не буде бавитись зі мною? – зрозуміла нараз Галя.

– Не час, дитино бавитися, коли таке велике діло робиться! – похитала головою мати.

– Але поки дядько Тарас прийде, я таки ще пограюся? – допитувала Галя.

– Щоб лиш щасливо дістався! Москалі весь час лісом вештаються, а ще після того, як тебе зустрів один, то вже певно нашої хати не минуть.

– Ой, я боюся! – притулилася Галя до матері.

– Бог один може допомогти! – відповіла мати. – Досі нам допомагав вести наше діло,то й тепер не покине! Помолімся ж Йому, бо проти Нього вся сила ворожа нічого не вдіє.

Стали обидві навколішки, а з ними клякнув і Козак. Скинув шапку, витягнув шаблю до половини з піхви, на знак, що готовий в кожну хвилину боронити християнську віру (та почали разом молитися).

Та тільки почали, як надворі почулися важкі кроки.

– Дядько Тарас?.. – шепнула Галя. Та в ту ж мить хтось застукав у двері так сильно, що спорохнявілі дошки не витримали і розсипалися. А в хату ввірвалися озброєні москалі.

– Моліться, моліться! – закричали люто. – Та не допоможе вам ваша молитва!

І кинулися обшукувати та розкидати все убоге майно, що було в хатині. Розсипали мішечо муки, перевернули збанок з молоком, навіть у стіни та в земляну долівку пхали багнети. Мати стояла мовчки, опустивши руки, а Галя пригортала Козака до себе. Москалі зібрали в оберемок всі статки та хотіли вже відходити, коли один завважив Козака. Рвучким рухом вихопив його Галі з рук та запхав в саму середину лахміття, звиненого в клунок. Не встиг Козак ані слова промовити, тільки ще побачив, як Галя гірко плакала, розтираючи сльози по лиці брудними кулачками.

Оберемок кудись несли, потім кинули в авто. Довго торохкотіли колеса, аж хтось кинув клунком з цілої сили об землю. Важкі кроки протупотіли і затихли… Стало зовсім тихо, аж нараз різко задзвонив дзвінок, десь ніби над самою головою Козака. Козак випорпався з-поміж латаного одягу та розглянувся. Побачив, що клунок лежав на долівці якоїсь канцелярії. Навколо стояли вигідні крісла та писарські столики, а те, що дзвонило, то був телефон на одному з них. Козак виліз по ніжці стола та підняв слухавку.

– Галло, чи це головна упава таборів? – спитав грубий та схвильований голос.

– Так! – відповів Козак найгрубшим голосом, який міг видобути з себе.

– Тут табір Воркута. Рятуйте нас! – благали в телефоні. – В нас в’язні збунтувалися! Звідкілясь навіть мають зброю! Ми оточені в нашій квартирі! Зараз присилайте військову допомогу з танками!

Козак усміхнувся та преспокійно відвісив слухавку. Вийняв із піхви шаблю та одним помахом перетяв дріт, що сполучав телефон з електричними проводами. А сам заховався в папери, що лежали на столі.

І щолиш тоді вбіг у кімнату, заспаний та розхрістаний москаль. Схопив слухавку та закляк: – Оце хтось жартує! Будить поночі зі сну, а потім не відзивається!

Наговорив ще й гіршого багато, а Козак аж язик собі кусав, щоб не розсміятися вголос. Москаль же вийшов, виключивши світло, та люто тріснувши дверми.

12. Чому хтось інший не світив світла.

Козак поклався спати, накрившись м’яким папірцем, коли це нараз щось заворушилося коло дверей. Хтось тихенько прошмигнув крізь них. Не світячи світла, попростував до столика, що на ньому лежав Козак.У темряві примірював ключі, аж поки не знайшов потрібний, та став поспішно виймати з відчиненої шухляди якісь грамоти.

Козак поглянув, поміркував та бух! – скочив просто на аркуш паперу, що його саме тримав у руках незнайомий.

Та той не здивувався і не здригнувся. Тільки цупко схопив Козака рукою, що йому аж дух заперло…

– Пусти! – прошепотів Козак. – А то виломлю очеретину та поб’ю тебе!

– Ого, вже й бити збираєшся! – ніби насміхався незнайомий, але таки справді пустив Козака. – А що ти знаєш про очерет?

– Знаю, що ось недавно був тут москаль. Накричав, налаявся, стільців трохи не поперевертав та побіг кудись. А ти ось якось і без світла знаєш дорогу до більшовицьких грамот. То вже видно, що ти не москаль, що ти тієї мудрости поміж очеретами навчився!

– А звідкіля ти тут взявся? – спитав незнайомий.

– В очереті гостював, а там москалі все гніздо трусили і мене з собою захопили!

– Трусили? – ніби то байдуже спитав незнайомий, але голос його таки задрижав.

– Ти не журися: вістки для дядька Тараса таки не знайшли!

– А де ж вона!?

– Дядькові Тарасові скажу, не тобі!

– Це ж я, дядько Тарас! – нетерпеливився незнайомий. – Це я мав сьогодні відібрати вістку та відвезти в Україну. А там літак вже чекає готовий.

– Ба, мав відібрати, а чому не відібрав?

– Легко тобі говорити. Щось пронюхали москалі. Хоч я в них працюю, але допомагаю нашим українцям, то й сьогодні ока з мене не спускали. Аж вночі вдалося вирватися. Оце беру списки, котрі українці тут по таборах караються, та можна б і в путь вирушати…

– Чого ж то можна б? Таки справді можна, бо вістка в мене у грудях зашита! – аж взявся Козак запідбоки. – Це мати Горленчиха із донечкою гаряче молилися, щоб Бог допоміг вістку щасливо передати.То так і сталося, що москалі самі тобі, вістку в мені зашиту, привезли, щоб ти дорогою не томився! – і Козак щиро розсміявся.

Вже більше нічого не говорили, тільки дядько Тарас заховав добре грамоти й Козака і пішов швидко та тихцем, як і прийшов.

13. Як вони летіли та як долетіли.

Нелегка була дорога: треба було перелазити високий мур, і здалека обходити більшовицькі застави, протинати ножицями колючі дроти, то знов повзти поміж кущі або ховатися, перебігаючи від дерева до дерева.

Але таки добралися вони якось до поляни серед лісу, де стояв готовий малий літак. Пілот висунувся з нього тихенько, як тінь.

– Ти, Тарасе?

– Я, Семене! Їдемо! – і більше ні слова.

Тільки мовчки сіли поспішно в літак і полетіли. Високо, високо над ними світили блискучі зорі. Аж тоді дядько Тарас перехрестився: – Слава Богу, все вдалося.Тепер кінець нашій службі в москалів…

– Не багато вони з тієї служби скористали! – розговорився і Семен. – Та зате нашим ми не в одному допомогли. От бачиш, я міркую, коли провідник посилає нас з вісткою в Україну, коли ми вже не потрібні в головній управі таборів, то чи не настав вже той час, що про нього ми всі мріємо?

– Хто його й знає, – відповів Тарас. – Та ось послухаємо, що скажуть радіовисильні.

І дядько Тарас вкючив радіоприймач. Приймач спершу щось воркотів та гарчав, а далі почулося зовсім виразно: – Увага, увага! Говорить колишній табір на Соловках, тепер радіостанція імені кошового отамана Петра Кальнишевського. Нам, колишнім в’язням, вдалося оточити та роззброїти табірну сторожу. Слухайте далі наших вісток…

– Чуєш, Семене!? – аж скрикнув Тарас. А Козак аж йому з кишені вихилився, щоб і собі краще чути.

Тарас далі перекрутив стрілку приймача.

– Увага,тут радіостанція в’язнів колишнього табору Колима. Під цю пору увесь табір в наших руках. Саме розбивають двері тюрми, що в неї замикали найвідважніших з нас… Увага… Двері впали… Виходять в’язні…

Вже давно зійшло сонце та наближалося до полудня, а дядько Тарас далі шукав на щиті радіоприймача.

– Увага, радіостанція колишнього Ухто-Печорського табору. Весь табір в наших руках. В’язні витягають щонайкращий одяг, вдягаються, мов на Великдень… В наших складах великі запаси зброї і табір добре укріплений… Сподіваємося зранку приїзду військ, одначе досі наші розвідники їх не помітили…

– І не помітять! – не витримав та вигулькнув з кишені Козак. – Це ж я перетяв дроти в телефоні в головному управлінні таборів, то хоч як би вони не кликали на допомогу, ніхто їх не почує!

– А це хто такий? – здивувався Семен, бо не міг відвернутися від керма, щоб краще придивитися.

– Це наша вістка від проводу українських в’язнів у сибірських таборах-повстанцям в Україні…

Та довше ніколи було пояснювати, бо в повітрі щось нявкнуло та вдарилось об крило літака.

– Що? Стріляють? – і Семен натиснув ручки, щоб підвищити лет літака. Дядько Тарас перевірив карту: – Ще трохи – і ми вже в Україні. Не зашкодило б большевикам зачекати ще хоч кілька хвилин!

– Мабуть, завважили поганці, що я не повернувся з моїм літаком на летовище в Сибірі, то й почали розшуки. – міркував Семен.Та в ту ж хвилину їх літак обсипав град куль із московського літака, що гнався за ними. Семен прискорив швидкість і обминув його великою петлею. Козак же видряпався на спинку Тарасового крісла та прилип цілим лицем до шибки літака.

– Чого ти там виглядаєш, Козаче? Вважай, щоб тебе куля не поцілила! – посварив його дядько Тарас.

– Хочу вже раз поглянути на Україну.Тужу за нею, вже відколи мене діти змайстрували!

Дядько Тарас знов похилився над картою: – Так, це вже справді ми над Україною!

Раптом довкруги страшенно загуділо і небо аж почорніло від ворожих літаків. Кулі посипалися одна за одною.

– Легкопади! Швидко! – крикнув Семен.

А дядько Тарас притьмом запхав Козака на дно своєї глибокої кишені.

Саме, коли вискакували, із літака піднявся високий стовп диму: це куля поцілила в двигун і загорілося пальне. Але вони вже летіли і легкопади шуркотіли над ними.

Козак чув лиш, як вони вдарили об землю, та прочуняв аж через добру хвилину. Розтер потовчені боки та видряпався з кишені дядька Тараса. І саме вчасно, бо з усіх сторін наближався ворог. Схопили Дядька Тараса. Трохи подальше за кущами, інші тягли Семена.

Тільки ж Козака таки не взяли! Він прошмигнув поміж чобітьми большевиків та заховався за мухомором.

Що робити? Рятувати друзів, чи вістка? Вирішив: вістка, вістка..

14. На хуторі у Хом’яків.

Біг Козак навпростець, та навіть не бачив, що діється навколо нього. Так вибіг на узлісся і подався далі стернею.

Сухі стебла дряпали його з усіх боків та дерли на ньому жупан, а він цього й не чув. Був би ще далі біг, коли це нараз не знайшов землі під ногами та провалився в якусь яму.

Впав з розгону на дно, та сидячи, закліпав здивовано очима. Навколо себе побачив чистенько вибілені стіни, на стінах вишивані рушники, китиці сухого зілля та пшеничні колоски, а в кутку велику піч, розмальовану півниками та рожами.

А до нього зараз же підбігло руденьке чорнооке звірятко, в оксамитній ґорсетці та в квітчастій хустці на голові.

– Гостям раді! Гість в дім-Бог з ним! – зацокотіло воно.

– Гей, Хом’яче, а виходи-но! Гості прийшли, а він десь бариться!

Затріщало, заскряботіло, і в дверях появився поважний Хом’як у жупані з позументами.

З-за його плечей визирнули сором’язливо троє дівчаток-Хом’яківних у вишиваних сорочках та з барвистими стрічками на голівках.

– Вітайте, гості, вітайте!

І Хом’ячок поклонився так низько, як лиш йому товстеньке черевце дозволяло.

– Заходьте в хату та сідайте, щоб і все добро сідало! – Та показав Козакові застелену килимом лаву на покутті.

– Гей, дівчатка, а винесіть із льоху щонайкращого меду, постеліть вишиваний обрус, а ти, старенька, подала б нам хоч галушок яких, чи пиріжків! Бачиш, гість втомлений з дороги,то й підкріпити його треба! – порядкував Хом’як.

Хом’яківни розпурхалися на всі боки, щоб виконати батькові накази, а Хом’ячиха заметушилася біля печі.

– Та сідайте ж , гостю любий, коли ласка! – припрошував Хом’як, а Козак все ще стояв ні в цих-ні в тих та м’яв шапку в руках.

– Так це я вже в Україні? – вимовив нарешті через силу.

– Авжеж, авжеж! А ви хіба звідкіля, добродію?

– З далекого я світу, пане господарю! – промовив Козак, важко сідаючи на лаву. – Змайстрували мене діти українські на чужині, бо аж туди прогнав їх батьків проклятий москаль. І вшили мені діти серце українське, що ніде щастя не знайде, хіба тільки на рідній землі. Воно то й мене із далекої чужини аж сюди пригнало.Та ще зашили в мене дорогою, в Сибірі, важливу, пре-важливу вістку…

– От воно як! – аж пристала Хом’ячиха із поливаною мискою галушок у передніх лапках.Тільки ж Хом’як махнув їй нетерпеливо лапкою, щоб не перебивала.

– З цією вісткою везли мене два вістуни літаком до повстанців в Україну, та зістрілили вороги нашого літака…

– Хай їм хрін! – не втерпіла знов Хом’ячиха.

– Взяли їх большевики в неволю, та на муки, та на катування… – і Козак сам не зчувся, як з очей в нього потекли сльози.

– А я сам, хоч на своїй землі, та таки не знаю, де, та як мені допомоги шукати, та що з цією вісткою далі робити.

– Не побивайтеся, гостю наш милий! – почав повагом Хом’як. – Знаю я козацьку вдачу! Знаю, що не скоро козак заплаче. А коли вже плаче– то видно велике горе над ним нависло. Як же мені не знати цього, коли мій рід Хом’яків-Хом’яченків зроду-віку на українській землі проживає!? Це тут, у нас під землею, ми у Бога за дверима, а на верху, на землі, ой, не таке діється!

– Ой, не таке… – зітхнула і собі Хом’ячиха.

– Та не добре робиш ти, Козаче, – продовжував Хом’як, – що журишся долею своїх друзів та своєї вістки. Не були б ми українські Хом’яки, доброю пшеницею годовані, якби не знали, де шукати наших повстанців! У нас, просто з комори, хід у землянку їх командира прокопаний!

– Що ви кажете!? – зірвався Козак на рівні ноги. – Ходім, біжім туди, Хом’яче, я вас за те рідним батьком величати буду!

– Та куди ж це ви?! – аж сплеснула лапками Хом’ячиха, а за нею усі три Хом’яківни, – ще ж і не попили і не поїли, ще навіть борщ не закипів! Ще й не спочили, як годиться! Та й сорочку вам би слід випрати, жупанець полатати…

– Це все, любонько, жіноче діло, – перебив її Хом’як, – а тут наше, козацьке – не жде!

Схопив Хом’як шапку з кілка, та вже гналися разом із Козаком темними земляними ходами…

15. І що означала ця вістка.

Повстанці міцно спали у підземній криївці, після важкої ночі на стежі. Всі одягнені та при зброї, щоб завжди бути готовими до бою.Тільки стійкові над криївкою та командир не спали. Командир схилив голову в глибокій задумі, аж раптом перед ним, просто на столі, виплигнув малесенький козак.

Рішучим голосом промовив: – Друже командире, Козак Невмирака голоситься на наказ із вісткою з Сибіру!

Вже стояв на ногах командир, вже посхоплювалися повстанці та повискакували з землянки. Вже покликав командир до себе своїх старшин.

Ніхто не питав Козака, чому саме він привіз цю вістку та як він її привіз. Всі лиш похилилися мовчки над великим столом, що на нього поставили Козака, та уважно слухали.

А Козак говорив, виструнчившись по-військовому:

– Сьогодні летіли ми із Сибіру з двома вістунами: Тарасом та Семеном…

– Правду він каже! – завважив командир.

– Мені передавали через радіо із Сибіру, що це саме вони мають приїхати!

– Наш літак обстріляли і ми мусіли рятуватися легкопадами, але на землі нас уже чекав ворог. Моїх побратимів схопили та повели кудись, а мені з вісткою вдалось втекти – продовжував Козак.

– Але ж вістка, вістка, де вона? – настоював командир.

– Зголошую! – вістка зашита в мене глибоко в серці! – знов випрямився Козак та розкрив жупан на грудях.

Хтось подав командирові складений ножик. Тріснули нитки на швах і вже командир розгортав записку…

– Хлопці, це та вістка, що ми її так довго чекали! Надто вже сторожили нас москалі на рідній землі, то довелося в’язням у Сибірі починати велике діло. Ми тут, вони там його готували. ОЧЕРЕТ ЗАШУМІВ – це означає, що вони вже розпочали повстання. А ЗАВТРА ЗАГОРИТЬСЯ – що час і нам, на рідній землі, його починати. Ви добре знаєте, що кому тепер виконувати?!

– Знаємо! – відгукнулися, як один, старшини і закипіла робота. Все заметушилося. Вістуни переодягалися то за селян, то за робітників, то навіть за москалів. Дівчата роздавали їм цілими в’язанками летючки-вістки, що настав час виступати в бій, скидати вороже ярмо. Ці летючки мали вони розкинути того ж дня по цілій країні.

Розбіглися зв’язкові до інших повстанських частин. Одні за одними відкривалися підземні сховища по лісах, ярах та дебрах, а з них виходили повстанці зі зброєю в руках, лава за лавою. Дівчата-санітарки одягали поспішно наплечники з ліками та перев’язками, позначені червоним хрестом.

Вийшов з колиби і старенький, сивий, як голуб, священик, у витертих ризах, та поблагословив хрестом на велике діло.

16. Рідна земля.

А командир видавав накази, давав пояснення провідникам частин, тримаючи Козака в руках. Погано було Козакові, бо відкрита рана дуже боліла і клоччя почало випадати з неї. Та він і не думав про це, він уважно глядів і слухав та не міг надивитися й наслухатися! Це ж чув кругом, як українською мовою говорять ті, що йдуть визволяти Україну! Слухав Козак і аж вірити лякався, що це правда.

– А ти б мені розказав, козарлюго, хто ти такий і якого роду, та як це сталося, що саме ти нам вістку приніс? – спитав командир Козака.

– Довго воно говорити, командире, – і Козак ще раз спробував виструнчитися, – бо довго блукав я, поки до своїх потрапив. А роду я такого, як ти, як всі ми: українського. Якби не був я того роду, не міг би я з далекої чужини в рідну землю птахом прилинути, рибою приплисти, як оце мені вдалось, при Божій помочі!

– Велику ти нам прислугу вчинив, Козаче! – сказав святково командир. – Тобі не забагато було б і Золотий Хрест заслуги дати, як великим героям даємо! Не будь тебе, не прийшла б ця преважлива вістка до нас!

– Не по почесті та відзначення прибув я у рідний край, командире… – почав говорити Козак, та в ту ж мить піднялась метушня.

– Вже йду! – метнувся командир у землянку, а Козака поклав уважно на пень.

Лежав так, з розпростертими руками, ноги звисли безсило з пня і вже все стало йому байдуже. Тільки ж нараз здалося йому, що звідкілясь почув тоненький, дуже знайомий голосочок.

– Лялечка! Яка чудова!

– Це ти, Галю? – ледве простогнав. – Не… не журися… Я приніс вістку… Галю, ти чуєш мене?..

– Я не Галя, я Оксанка! – відповів той самий голосок, тільки тепер Козак почув його виразніше. І худенька ручка погладила його розбуреного чуба. Козак через силу відкрив очі:

– Твоє ім’я вже не Галя? Хто ж ти така?

– Я сирота, моїх батьків замучили москалі. Повстанці прийняли мене і я живу з ними. Вони добрі, я їх геть усіх кличу тітками та дядьками… А хто ти такий, лялечко?

– А хіба ж тобі про козаків не розказували?

– Розказували, що колись давно Україна була вільна, бо славне козацтво ворогів до неї не пускало…

– Та не вмер ще козацький рід, Оксанко! Ось бачиш, мене українські діти змайстрували в чужині, а я таки в Рідний Край дістався, ще й вістку зі Сибіру приніс, що настав великий час – Матку Отчизну від ворога визволяти. З тою вісткою – і життя своє віддам, бо вже, мабуть, і не жити мені.Та все ж таки дякую Господеві Милосердному, що дав мені ще по рідній землі походити та за неї свою голову покласти, як і мої предки, славні козаки…

– Та що ти: вмирати! – обурилося дівчатко! – А хто ж буде бавитися зі мною?

– Не звик я нікого без розради залишати, Оксаночко, та що його зробиш, коли видно правду цей чортяка із вертепу напророчив, що не жити мені в рідній землі!

– А коли я знаю такий лік, що зараз твою рану загоїть! – згадало дівчатко. Підняло маленьку грудку землі та приклало до Козакових грудей.

Нараз рани мов і не було. І в ту ж мить Козак схопився на ноги. Знов став цілий та здоровий.

– Що це за лік такий?! – аж скрикнув від несподіванки.

– Цей лік– українська земля.Така добра, що прикладеш до рани – і вилікує.Так тепер ти зостанешся зо мною? Будеш мені потіхою та розрадою, бо батьків у мене немає…

Поправив Козак шаблю, надів шапку і підкрутив вуса: – Я ж так і знав, що хтось чекає мене на рідній землі!

– Прощавай, Степане! – махаючи рукою Козака, вигукнула Оксанка. Пригорнула Козака міцно до серця. І Козакові стало добре-добре, як ще ніколи на його віку.

А попри них маршували повстанці в бій…

17. Що діялося далі.

Минули роки… Київ…

Оксанка знайшла свою долю з упівцем Степаном, що усміхався до неї, ідучи в бій. Господь подарував їм чудове дитятко – Настю. Росла вона на потіху батькам розумною та веселою дівчинкою. Доля звела її з надзвичайним хлопцем Іллею Козаченком, котрий згодом став інженером-винахідником. Рід Козаченків продовжився донечкою Улясею.Три покоління мирно і щасливо жили у невеликому помешканні. Уляся вчилася в Києво-Могилянській Академії і мала гарні успіхи. Одного осіннього вечора прийшов Ілля додому дуже схвильований. І Настя була також неспокійна.

– Що сталося? – запитує Настя.

– Молодь збирається на Майдані!

– Ти вже старший…

– Старший чи не старший, а таки піду! – відповів Ілля.

– Я інженер, будую мости та дороги може знадоблюсь у чому.

– То я йду з тобою! Не залишу тебе самого!

– Ну гаразд, ми обоє підемо.

Нараз вискочила зі своєї кімнати, з книжкою під пахою, Уляся. – Мамусю, татку я чула вашу розмову. Я також збираюся йти! Всі студенти та професори Могилянки збираються на Майдан!

– А що ж будеш робити? – запитав батько.

– Рідні мої! Це ж твориться історія моєї країни! Я хочу бачити це, писати про це! Недаремно я знаю 6 мов. Це дасть мені змогу знайомити світ з Україною, з її віковими прагненнями до свободи, з її героями.

– Оце ж розумне слово сказала! То воля Божа, троє підемо!

– Мамцю й татку, зашарілася Уляся, я хотіла вас познайомити зі своїм другом, та якось не вийшло. Всі затамували подих…

Нарешті мама вимовила: То хто він такий?

– Ми вчимося разом, його звати Максим Козачук!

– Та я його добре знаю! Не одну добру справу він зробив, організує студентів, бравий хлопчина! – вигукнув батько.

– Прекрасно, коли його знаєш, то це добре! – зраділа мама.

Збиралися дуже швидко.

– Треба дідусеві та бабусі сказати цю радісну вістку!

– Я пам’ятаю, як дідусь щовечора розповідав мені казку про Козака Невмираку. Я ж внучка Упівця! Всі увійшли в кімнату, де лежав дідусь. Знеможили його важкі рани, отримані в повстанських боях.

– Вибираються мої діти на тяжку дорогу, бо нелегка та дорога…

Поблагословив рукою всіх трьох. Нелегко було йому говорити. Але промовив до Улясі: – Дитино моя, вчив я тебе дивної казки і ось виросла ти на славу. Ту казку розповідайте дітям, внукам і правнукам. Поки не стане вільна Україна.

Тут бабуся додала: – Даю вам ікону з рушником, щоби сіяла над цілим Майданом.

– Внукам і правнукам… – слабим голосом прошепотів дідусь.

– Дай то, Боже милий! Амінь. – відказала бабуся.

Втрьох вийшли з хати. А як вийшли, замкнули двері.

Дивиться бабуся, а шафка порожня, тільки збите скло підібрала.

– От маєш, і він пішов.

Чуєш, Степанку, Козак Невмирака пішов з ними!

– Так і треба! Він пішов козацької слави здобувати…

---

От і казці кінець.
Та ні, не кінець, не кінець!
Кожне добре діло, що зробите Україні, піднесе її вище і вище.
Засяє вона сонцем в новому світі!
Так, дай нам, Боже!