Леся Бризун-Шанта

На хуторі недалеко головної дороги жило собі курчатко. Називалося воно Жовтенятко і було воно відважне, горде і зарозуміле. Нікого й нічого не боялося. Ані пса, ані кота, навіть авта не лякалося.

Інші курчатка з подивом розказували, як то одного разу Курчатко-Жовтенятко гордо по головній вулиці походжало і ні трішки не зважало на те, що просто на нього суне велике авто. Авто гуділо, рипіло, скрипіло, але Курчатко-Жовтенятко сміливо йшло на саму середину головної дороги і стало там. Авто швидко перелетіло і… О, диво! Курчатко-Жовтенятко гордо крокувало далі дорогою. Ніби нічого й не сталося!

Хтось, певне, похитає головою й подумає: Курчатко-Жовтенятко було ще напевне легковажним, нерозумним, ціп’ятком.

Та воно так не було! Курчатко-Жовтенятко, навпаки, було дуже хитре, бистроумне та цікаве, аж задуже цікаве!

Двір, навіть дорогу, Курчатко-Жовтенятко вже знало дуже добре. І зовсім нецікаво йому було гратися з іншими курчатками. Вони все тільки пищали, їсти просили та всякі теревені оповідали. Отож, з нудьги, воно рішило вибратися у мандри, щоб світа побачити й розуму набратися.

Одного дня, раннім ранком, коли мама-квочка ще спочивала, пустилося наше Курчатко в дорогу.

Погода була прекрасна, світило сонце, а мале Курчатко сміливо крокувало краєчком головної дороги. Та скоро змучилося. Почало оглядатися за автами, що безперервно мчали дорогою. «Не зле було б під’їхати шматок дороги. Чим далі від хати, тим цікавіше! Але тут так гаряче і я таке втомлене!»

Але який водій зверне увагу на мале Курчатко?

Курчатко-Жовтенятко розгнівалося на авта, обернулося й пішло вузькою межею, полями.

Довго йшло воно. То тут, то там знайшло зернятко, посмакувало собі й нарешті захотіло пити. В далечині побачило велику галявину. «Там напевно буде вода», – подумало Курчатко і попрямувало туди.

Але коли підійшло ближче, побачило, що це не звичайна собі галявина, а велика-велика рівна площа. Там знімалися вгору й приземлялися великі шумливі птахи.

Курчатко бачило їх часто у себе над хутором. Вони були куди більші за граків та вільшанок, з якими Курчатко щоранку снідало. Ну, і були вони крикливіші.

Це було летовище.

Якраз близько Курчатка-Жовтенятка стояв такий птах і готувався в дорогу.

Курчатко скоренько підбігло до нього. Об крило спиралась дошка.

Курчатко-Жовтенятко, довго не думаючи, вилізло по тій дошці й сховалося на самому верху крила. Навіть дихати перестало, щоб, не дай Боже, хто його не знайшов і не післав додому. Та ніхто й уваги не звернув на нього.

За хвилину до літака сіли якісь люди, і тоді щойно почалося…Настав страшний гуркіт.

Пропелер швидко розкрутився і мале Курчатко-Жовтенятко, хоч ніколи нічого не боялося, радо зіскочило б в цій хвилині на землю. Та було вже запізно!

Літак здригнувся, кілька разів сильно захитався і піднісся вгору. Курчаткові-Жовтеняткові закрутилася голова. Не так воно собі уявляло свою першу подорож в далекі незнані краї.

Віяв сильний вітер. Та такий сильний, що Курчатко не вдержалося й поховзнулося на гладкому крилі літака. А тоді полетіло зі страшною швидкістю вниз. Воно ще встигло закрити очі з переляку й подумати : «Отут то мені вже й кінець!.. Ох… Ой-ой!..»

Нараз – плюск! Курчатко-Жовтенятко опинилося в глибокому ставку.

Тітка Качка, яка, на щастя, недалеко плавала, дуже перелякалася.

– Що то таке падає з неба? – крикнула вона і підскочила вгору.

Коли ж пізнала Курчатко, схопила його в дзьобик і винесла на берег.

Довго лежало Курчатко-Жовтенятко без пам’яті, а коли очуняло, розглянулося і з утіхи не знало, що робити. Воно було коло свого рідного хутора.

Курчатко-Жовтенятко побігло, радісно підскакуючи, до братиків та сестричок-курчаток, а про свою подорож, яка, на його превелике щастя, добре закінчилася, нікому й не згадувало. Але відтоді воно стало чемне й скромне. Не гордилося, маму Квочку слухало.

Але, але.., скажете ви, воно ж було таке відважне, всім цікавилося…

Так, воно й надалі було таке, але стало розумніше й розважніше.

Одного соняшного дня пухнатеньке, товстеньке Курчатко-Жовтенятко бігало радісно по подвір’ї дядька Шпака.

Його всі любили і радо з ним бавилися. Бо воно хоч і найменьшеньке було, але дуже розумне і чемненьке.

Воно ж навіть на літаку літало! Правда, недовго і боялося. Але літало. І-і-і… ключик від кошичка з їжею з бурундукової хатки витягало. Воно… Та що тут багато говорити!

Світ такий гарний, а Курчатко-Жовтенятко таке жваве!

Аж тут Мама-Квочка покликала всіх Курчаток-Маляток на горбочок коло хати.

– КВО-КВО-КВО-КВО-КВО! – сказала вона, коли всі зійшлися. – Ви вже трохи підросли! Пора вам вчитися рідної мови. КВО-КВО-КВО! Повторіть!

– КВІ-КВІ-КВІ! – ледь чутно тихо-тихенько квікнуло десять жовтих дзьобиків.

– Ах, ні, ні ! КВО-КВО-КВО-КВО! Чуєте?.. Не КВІ-КВІ-КВІ-КВІ! І голосніше! Як знайдете зернятко, або багато зерняток, то ось так покличите своїх братиків та сестичок. Ну, і горобчиків та інших пташок. КВО-КВО-КВО! Треба поділитися з іншими! Завжди!

– КВО-КВО-КВО! – повторили уважно Курчатка-Малятка.

– А як виростите великі, то дехто з вас буде нести яєчка. Такі біленькі. Чепурненькі! З них вилізуть пізніше ціп’ятка, ось такі, як ви! А щоб вони всі знали, що ви знесли яєчко, треба крикнути голосно й розмашисто: КУД-КУ-У-ДАК! Повторіть: КУД-КУ-У-ДАК!

– КУД-КУ-У-ДАК! – озвалися всі.

– А ті, що будуть півниками, злетять на плотик. Обов’язково на плотик! Рано-вранці на зорі! І привітають Божий день своїм чарівним: КУ-КУ-РІ-КУ! Це вже вас Тато-Півник навчить. Він майстер у цьому ділі!

– І Мама-Квочка з гордістю подивилася на кучерявого, як веселка мальованого, Тата-Півника.

– А я не хочу нести яєчка! – скривилося пухнасте, товстеньке Курчатко-Жовтенятко. – КУД-КУ-У-ДАК! – повторило воно квасно.

– Та ще й КО-КО-КО! І щоранку заводити КУ-КУ-РІ-КУ! Пхе! Мені зовсім не подобається куряча мова! На світі напевно є багато милих, біль співучмх мов! Треба тільки дізнатися!

Насправді ж Курчатко-Жовтенятко любило свою хатку, любило Маму-Квочку, Тата-Півника та своїх братиків і сестричок. Але мову їхню, мову курячу, просто не могло чути!

Воно закрило дзьобик і замовкло.

Всі кокали, квокали, кудкудакали, кукурікали. А воно мовчало! Немов води в рот набрало!

Братчики й сестрички спершу здивовано на нього споглядали, а тоді почали сміятися.

– Курчатко-Жовтенятко не вміє говорити! Курчатко-Жовтенятко не вміє говорити! – пищали вони.

Мама-Квочка зажурилася. А Тато-Півник заявив:

– Нічого, підросте – порозумнішає! – і далі собі кукурікав на плотику.

А Курчатко – Жовтенятко вміло говорити! Але не хотіло!

І ось в саме полудне Курчатко-Жовтенятко запищало: «АГА» і, підскакуючи на одній лапці, покотилося кулькою вибирати для себе найкращу мову світу.

Пройшло двором, заглянуло в свою хатку-курятник і потьопало до ставка.

А там?!………..

Там якраз купалась Мама-Качка і її дванадцятеро малих каченят.

– КВА-КВА-КВА! КВА-КВА-КВА! – квакали малята. Кожний на свій лад.

– КВА-КВА-КВА!– квакала Мама-Качка, голосно й задиркувато.

Курчатко-Жовтенятко довго стояло, уважно прислухалося.

– Що за гамір! Що за крик! Ква-ква-ква та ква-ква-ква! І то все!!!

І воно розчаровано помандрувало далі.

Недалеко ставка маленьке Телятко скубало траву. А біля нього стояла чорнобока Мама-Корова і відганяла довжелезним хвостом настирливі мухи.

– МУ-МУ-У-У-У-У-У-У! – заревіла вона раптом громовицею в самісіньке вухо Курчатка-Жовтенятка. – МУ-МУ-У-У-У-У-У-У! МУ-МУ-У-У-У-У-У-У! – і задерла голову високо- високо вгору.

Від сильного подиху того « Мууууу» та від несподіванки Курчатко-Жовтенятко просто перекотилося на спинку й безладно затріпало лапками в повітрі. Та скоро прийшло до себе, піднялося, почистило свої запорошені пухнатенькі пір’їнки і подалося далі.

– Ух! – відітхнуло воно з полегшою. Що за вітряна й грімка мова. Це не для мене!

Коло воріт, перед будкою з червоного дерева, сидів Песик-Джульбасик, з прижмуреними очима, веселий, довговухий, страшний!

– Добрий день, дядечку! – несміливо сказало Курчатко-Жовтенятко.

– Що? Де? ГАВ-ГАВ-ГАВ! – розкричався Джульбасик і розглянувся. – Невже це ти ? Таке мале? Відважилося мене будити? Та я тебе зараз роздеру!

– ГР-ГР-ГРРРР! – вишкірив він свої гострі зуби.

Курчатко-Жовтенятко не думало довго, щосили дало драла!

А Джульбасик за ним! Ось – ось дожене! От – от і роздере!

– Пхе! Ти сам «Гав-гав-гав!» Ти сам «Грррррррр»! – крикнуло воно і зі всієї сили шмигнуло в густий кущ ожинника. – Ой, як страшно! Не дуже привітна мова!

І Курчатко-Жовтенятко обережно полізло між колючим ожинником і вискочило на малу галявину.

– ФІ-ФІ-ФІ! – запищала перелякано сіренька Мишка. – ОЙ-ОЙ-ОЙ! – і сховалася в дірку. – Дякую, Курчатко-Жовтенятко! Ти мені врятувало життя, – висунула вона обережно сіру мордочку й зникла.

– Життя? Я? Тобі? – здивувалося Курчатко-Жовтенятко.

– М’ЯВ! М’ЯВ! М’ЯААВ! – ПР-ПР-ППР-Р-ПС-ПСС! – злісно пирскав біленький Котик. І… підскочив високо, високо, високо, та й просто на Курчатко-Жовтенятко!

– Ух, ти! Ти! Ти … перелякав Мишку і вона втекла. А я такий голодний! Так я зараз тебе з’їм!

– Пробі, рятуйте! – крикнуло Курчатко-Жовтенятко від несподіванки і знову скочило в ожинник. – Фі-фі-фі! М’яв-м’яв-м’яв! Пр-пр-рр-пссс! – повторило Курчатко-Жовтенятко. Нецікава мова, і небезпечна! – І, похитуючи здивовано голівкою, помандрувало далі.

Не зробило воно й два кроки, коли з-поміж високої трави озвалося тонке й веселе «І-ГІ-ГІ-ГІ»!

В цій хвилині чорний Коник побачив Курчатко-Жовтенятко і підійшов ближче. – І-ГІ-ГІ-ГІ- ГІ! – заіржав Коник і доторкнувся мокрою мордочкою до Курчатка-Жовтенятка.

Але пухнатеньке пір’ячко залоскотало йому ніс, і він пчихнув. «Пчих-пчих-пчи-и-их!». І ще раз: «Пчих!»

Вітер підніс Курчатко-Жовтенятко високо-високо вгору й кинув аж на другий бік дороги.

Курчатко-Жовтенятко встало, ні слова не кажучи, і побігло дорогою далі.

– Може ця дорога приведе мене додому? – роздумувало воно. – Може, може… Коби скоріше!

Та дорога вела в поле. Мокре поле, повне калабань, повне води!

– КУМ-КУМА, КУМ-КУМА! – озвалося раптом зі всіх боків.

Курчатко-Жовтенятко зупинилося і розглянілося здивовано.

– КУМ-КУМА! – хриплим голосом заговорила стара Ропуха. – Куди ж ти мандруєш? Там річка широка й глибока. – Не пройдеш, втопишся! КУМ – КУМА! Повертайся назад! Що за нечемне курча! КУМ – КУМА!

І стара Ропуха перескочила високо над головою Курчатка – Жовтенятка, просто в болото!

– КУМ-КУМА! КУМ-КУМА! Що за нечемне маля! – закумкали зі всіх боків обурені жабки.

Та Курчатко-Жовтенятко вже й саме побачило річку.

– Додому, додому треба, але кудою?..

Кинулось Курчатко-Жовтенятко вправо – вода! Кинулось вліво – вода! Що ж його робити ?

Аж десь вдалині, звідки Курчатко щойно прийшло, воно почуло таке миле, таке рідне: КВО-КВО-КВО! КВО-КВО-КВО! і тихеньке: КВІ-КВІ-КВІ-КВІ!

Це Мама-Квочка скликала своїх Курчаток-Маляток на підвечірок.

Курчатко-Жовтенятко розправило свої маленькі пухнатенькі крильця і вихром побігло за дорогим-предорогим: «КВО-КВО-КВО-КВО!»

– Слава Богу! – квокнула Мама-Квочка. – Як так можна!? Без дозволу кудись ганяти. Таж Яструб міг тебе зловити, або Кіт, або Пес! Ну, що скажеш?..

Та Курчатко-Жовтенятко мовчало.

«КВО-кво-кво – це найкраща мова на світі» – подумало воно. – «Ква-ква-ква! Му-у-у-у, Гав- гав-гав-гав, Гр-гр-рр-гр, Фі-фі-фі-фі, М’яв-м’яв-м’яв, Ігі-гі-гі-гі, Пчих , Кум-кума-кум. Ліпше не йди туди! Вернися!!» – Пхе! – сказало воно голосно.

– Курчатко-Жовтенятко смішне! Таке смішне! – заквікали Курчатка-Малятка і почали прислухатися.

– Ні, ні, ні ! Воно пробує говорити! – крикнули вони здивовано.

А Курчатко-Жовтенятко підняло головку високо-високо і тоді на весь голос:

– Кві-кві-кві! Кво-кво-кво-кво! Куд-ку-дак! Ку-ку-рі-ку!

Аж Дядько-Індик здивовано роззявив дзьобик і похитав головою.

А Тато-Півник розправив розмальовані крила:

– Чи не казав я? Чи не казав? – він вискочив на пліт і радісно закукурікав.

– КВІ-КВІ! КВО-КВО! – повторило Курчатко-Жовтенятко ще раз і подивилося на Маму-Квочку.

А Мама-Квочка! Не знала, що з радощів робити.

– Чудово! Ану ще раз! – сказала вона.

– КВО-КВО-КВО! КВО-КВО-КВО-КВО! – промовило гордо Курчатко-Жовтенятко.

Мама-Квочка погладила Курчатко-Жовтенятко по головці дзьобиком, а тоді підійшла до мисочки із зернятками.

– КВО-КВО-КВО! СМАЧНОГО! Їжте на здоров’я!

– КВІ-КВІ-КВІ-КВІ! СМАЧНОГО! – повторили Курчатка-Малятка.

– КВО-КВО-КВО! СМАЧНОГО! – й собі озвалося найголосніше за всіх Курчатко-Жовтенятко.

– Весна прийшла! Весна прийшла! – зацвірінькав на плоті Воробчик-Молодчик.

– А ти звідки знаєш? Ну, звідки знаєш? – квікнуло Курчатко-Жовтенятко і здивовано подивилося на Воробчика-Молодчика. – Дивись, ще снігом навколо припорошило.

– Але верба цвіте! Пучечки-котики то сюди, то туди похитуються. Пухнатий жовтий пилок розпорошують. А весняний Вітрець-Легіт летить собі весело і радісно усміхається. А тоді підхоплює жовтий пилок на свої крила і несе його в світ за очі, – знову зацвірінькав Воробчик-Молодчик.

– А от і не в світ за очі, не в світ за очі, – озвався весняний Вітрець-Легіт, що якраз біля них швидко пролітав та й жартома, ніби ненароком, розкуйовдив сіренькі пір’їнки- пір’ячко Воробчика-Молодчика, а тоді жбурнув повну жменьку жовтого пилка на його вгору задертий хвостик і на дзьобик Курчатка-Жовтенятка.

– Ой-йой-йой! – збентежив цвіркнув Воробчик-Молодчик, розправив крильця і, не прощаючись, полетів геть.

– Ух, ти-и-и! – обурено крикнуло Курчатко-Жовтенятко і маленьким пухнатеньким крильцем обтріпало свій дзьобик.

А тоді стало й задумалось: “Гм-м-м… На хуторі дядька Шпака щось дивне твориться, чуда діються. Може дійсно весна вже прийшла? Ось уже третій день як господар і господиня спершу бджолиний віск розігрівали і з нього три великих свічки зліпили, сухим зіллям-квітами їх обмотали і по цілому дворі з ними ходили”.

Свічки яскраво світились, а песик Джульбасик, курочки й качки, похитуючи головами, на них дивились.

Господарі по хуторі походжали, в курятник, де курочки сплять, заглядали, свічками все благословляли.

Двері до стайні відкривали, коників, корівок та теляток зі святами вітали. В хлів до свиней заходили, над вуликами-хатками бджіл – хрестики свічками виводили.

А коли хазяйка двері в хату відчинила, то господар над дверима великий хрест тими свічками зробив.

– А чого він це робить? – запитало Курчатко-Жовтенятко тата Півника.

– Щоб Господь Бог всіх нас: пташок, звіряток, хату цю і її господарів любов’ю огортав і від усього злого охороняв, – тихо відповів тато Півник.

– От цікаво! – сказало Курчатко-Жовтенятко.

У дядька Шпака в хаті на кухні всі бігають, метушаться… А які запахи звідти виходять!.. Господар смажить ціле порося, шинку, ковбаси, а господиня паски пече, сирну паску готовить. Бо ж Великдень, Великий День вже надходить завтра.

– Треба паски спекти та все інше приготовити, – говорить господиня, хитаючи головою.

– А Курчатко-Жовтенятко за дверима уважно слухає. “Великдень? Паска? – подумало Курчатко-Жовтенятко.

– Цікаво, як та паска виглядає?.. От я зараз в хату зайду і все саме побачу”? – раптом надумалось Курчатко-Жовтенятко і відважно підійшло під самі двері.

І от якраз в цій хвилині двері відкрились. Надвір вискочив песик Джульбасик. В мордочці велика соковита, запашна ковбаса. Майже що не перевернув Курчатко-Жовтенятко так поспішав.

– Ах ти розбишако! Ах ти нечемнику Джульбасику! Ковбасу нам вкрав, нікого й не запитав. Ну й що ж нам з тобою робити? – крикнула господиня.

– Е, лиши, лиши його! Таж Великдень надходить, всіх звіряток треба нагодувати. Ну, а він сам собі взяв, – перебив дядько Шпак господиню.

– Закрий двері, а то паска сяде, – озвалася знову господиня знервовано.

І господар підійшов до дверей, щоб їх закрити.

– “Паска сяде? Де ж вона сяде? Треба подивитись”, – подумало Курчатко-Жовтенятко і швидко шмигнуло в середину кухні, ледь-ледь двері не прихлопнули його пухкенький жовтенький хвостик.

А там…Що за чудо!

На лаві коло вікна на величезній мисці красується печене порося, парує, шипить.

– От буде смачна гостина, – говорить господар і радісно усміхається.

– Е, – озвалась хазайка, – порося як порося, але глянь на мої паски. Ні одна не сіла…

А на краєчку стола вже красувалось з десять, а може й більше, пасок.

– І чого ти їх так багато напекла? – спитав здивовано хазяїн.

– Чого? Що за питання! Ось нам з тобою по одній, а нашим дітям Гані, Марійці, Петрові, Іванові та внукам Андрійкові, Данилкові та Катрусі… А тітці Єві з дядьком, сином з жінкою та їхньою донею. Вже маєш десять. А для Павла, що сам живе й нікого з рідних не має. А старенькій сусідці Любі… Хіба вона може сама пекти? Їй вже 85 доходить. Ну, а отим сиріткам, що недавно тато помер. А в кошичок для свячення. А… – вела далі господиня.

– Ну добре, добре. Розумію, – перебив господар. – На Великдень треба всім дати і по пасочці, і по крашеному яєчку та може ще там чогось…Розумію.

Курчатко-Жовтенятко стояло посередині кухні й уважно все це слухало.

Раптом побачило великого чорного кота і жахнулося. Він ліниво простягнувся і сплячими ще очима глянув на Курчатко-Жовтенятко.

– “Пробі”, – панічно квікнуло Курчатко-Жовтенятко і щосили погналося під стіл, близько вікна. А кіт за ним.

Там при столі сиділи Андрійко, Данилко та Катруся, внуки дядька Шпака. Вони були дуже зайняті і спершу нічого не зауважили.

Хлопці писали писанки писальцем, а дівчинка фарбувала крашанки.

Курчатко-Жовтенятко так перелякалося, що, втікаючи, з розгону вдарилося об ногу Катрусі.

– А що це таке? – крикнула здивовано Катруся і поглянула вниз.

– Курчатко-Жовтенятко, що ти тут робиш? Ну ходи до нас на стіл. Поможеш нам з яєчками!

Вона ніжно й обережно підняла Курчатко-Жовтенятко і поклала біля себе коло мисок з фарбами. Курчатко-Жовтенятко тільки дзьобик роззявило з несподіванки і довго стояло мовчки. Приглядалося. Що за прекрасні кольори! Жовтий, зелений, блакитний та ще й червоний!

Катруся кладе біле яєчко у фарбу, а витягає кольорове! А хлопці пишуть писальцем на яєчках.

Раптом Курчатко і їх побачило.

– О, і я хочу писати, – квікнуло Курчатко-Жовтенятко і підбігло ближче до них.

– Та як це зробити? – Курчатко-Жовтенятко поглянуло на Данилка.

А Данилко якраз вмочив своє писальце у віск і намалював на яєчку хрестик.

– О, вже знаю! – І воно схопило пухнатеньким крильцем писальце, вмочило у віск, підійшло до біленького яєчка і почало й собі виводити різні кривульки: вправо, вліво, вгору, вниз. Так, як знало!

– А чого ви пишете писанки, – обернулося Курчатко-Жовтенятко до Андрійка і поклало писальце на стіл.

– Дідусю, скажіть чому. Ви краще знаєте, – звернувся Андрійко до діда.

Дідусь підійшов до стола: Розкажу, розкажу, – сказав він.

– Було це давно, дуже давно. Тоді ще жив Ісус Христос. Його мали розп’яти на хресті. Гірко плакала Мати Божа. “Що ж мені робити, щоб захоронити Мого Сина?” – бідкалася вона.

А тоді почала молитись. І прийшла їй думка: “Намалюю різними узорами яєчка і занесу Пилатові, може помилує Його”… І сіла малювати. На білих як сніг яєчках виводила різні узори і ридала. А сльози, що капали на яєчко, мінялися на червоні крапельки і вийшли прекрасні писанки. Коли вже намалювала з десяток яєчок, зав’язала їх у хустину і вибралася в палати Пилата. Перед Пилатом поклонилася. Та коли клякала, хустина розв’язалася і писанки покотилася по цілому світі.

Докотилися вони й до нас. Старі люди кажуть, що поки ми всі будемо писати писанки, доти на світі буде гарно. Чим більше писанок, тим гарніший світ, миліші люди. Чим менше писанок, тим більше лиха на світі.

– От вам і вся легенда про писанки, – сказав дідусь, взяв писанку Курчатка-Жовтенятка й захоплено оглядав її. – Гм…Гм…Гарно! – подивився він на Курчатко-Жовтенятко. – З тебе буде неабиякий майстер-митець!

А тоді й собі взяв писальце, біле яєчко і почав писати…

А Курчатко-Жовтенятко вже бралося за нове яєчко, щасливе та задоволене, що його дідусь похвалив.

До стола підійшла бабця.

– Скінчили? Добре! Отут вам кошики. Давайте по писанці до кошичка, а я додам ще решту: пасочку, ковбаску, хрін і все інше, а зверху прикрасимо барвінком. Буде на свячене, як підемо до церкви, бо ж завтра у нас велике свято – Великдень, Воскресна Неділя. Будемо тим свяченим розговлятися, – сказала бабця.

– І я хочу кошичок, – квікнуло Курчатко-Жовтенятко. Бабця здивовано глянула на нього.

– І як ти його понесеш?

– У дзьобику. Я теж хочу кошичок, – ще голосніше повторило Курчатко.

За короткий час на столі з’явилось п’ять кошичків: один великий для цілої сім’ї, три для Андрійка, Данилка, Катрусі, а мацьопинький для Курчатка-Жовтенятка. У нього вмістилася тільки одна писанка, яку воно саме намалювало.

– От кошички вже готові, підемо до церкви і посвятимо все, – сказала бабця.

Та Курчатко-Жовтенятко здивовано головою похитало.

– До церкви? А де вона? Як вона?.. – запиталося воно бабці.

– Підеш з нами, побачиш, – відповіла бабця. А Андрійко, Данилко і Катруся радісно заплескали:

– Так, так! Ти підеш з нами! Ти ж теж писало писанки!

Ця молитва присвячена дівчинці Любомирці – доні моєї ілюстраторки Христини Мізур-Копчук.

Такі Молитви від Благословенних Божою Ласкою Людей

Перше, що вражає, коли читаєш “Вечірню молитву Галочки й Петрика”, яку написала чудова дитяча письменниця Леся Бризгун-Шанта, це просвітленість і одухотвореність цієї людини. З-під її пера не може вийти нічого ані злого, ані чорного, ані лихого. Дитина, яка читатиме цю молитву, ніби наповнюватиме свою душу чудодійним світлом вдячності до Того, Хто зверху і Хто все бачить і чує, до Того, Хто вчить нас бути добрими і милосердними, адже він до молитов, промовлених дитячими вустами, особливо уважний. А таким молитвам дитину можуть навчити лише найрідніші – мама або бабуся. Або письменники, бо їм дано талант, а це – Божий дар…

Дитина ще тільки прийшла в цей світ і не знає, що таке поганий день, голод, холод, бездомність, хвороби, самотність… Але це добре знають її найрідніші й тому дбайливо оберігають своє дитя від усього лихого й злого. Знають дорослі й про те, що думка матеріальна, і слово, промовлене вголос, це ніби випущена енергія, яка спрямована на певну дію. Краще – на добру.

Вуста дитини – це вуста янгола. А молитва, сказана вустами янгола, відразу доходить до Бога. Тож, нехай Ваше дитя кожного вечора, лягаючи спати, шепоче: “Дякую, Господи, за гарний день, за ясне сонечко, за вітерець…” І Він її почує, як почув Він колись молитви жінки, яка написала цю молитву для Вашої дитини. Хоча, мабуть, спочатку цієї молитви щовечора вона навчала свою доньку, яка довго хворіла. А молитви, як відомо, допомагають і добра енергія переборює погану. Донька пані Лесі видужала. Сьогодні це вже відома мисткиня. Вона малює гарні картини і працює у картинній галереї, але молитву, якої навчила мама, вона не забула і промовляє її донині.

Дитина, яка щовечора промовлятиме цю молитву, ніколи не виросте поганою і злою. Тут закладено багато доброти і людського тепла. У поганій душі такі молитви не народжуються, вони приходять лише до світлих і благословенних Божою ласкою людей. Леся Бризгун – Шанта з таких.

Світлана Короненко, Київ

Галочка:
Дякую, Господи, за гарний день, за ясне сонечко, за вітерець, за крапельку дощу, за прекрасні квітчасті сніжинки.

Петрик:
Дякую, Господи, за те, що ми мали що їсти, мали що пити, за снідання, обід і вечерю, за яблука, грушки, сливки і все інше, за тепле молоко, кашу, за хліб з маслом і медом.

Галочка:
Господи, дякую за м’якеньке ліжечко. Охорони нас від усього злого цієї темної ночі, дай, щоб ми рано збудилися радісні й здорові.

Петрик:
Господи, дякую за забавки, ведмедика, авто, дякую за наших песика Бровка та кицю Мицю і наші черевички, що нас всюди носять.

Галочка:
Дякую за кріселко і лямпу, що нам світить як треба і огрівання-вогник, що так тепло від нього.

Петрик:
Господи, дякую за руки, що так ніжно укладають нас в ліжко і прикривають та за нами доглядають.

Галочка:
Дякую за наших друзів, що ми з ними бавимося, і всіх тих, що приходять до нас в гості.

Петрик:
Господи, дякую за тата й маму і дай, щоб вони все були разом з нами. Дякую за дідуся, бабцю та за всіх рідних, що тут і далеко від нас.

Галочка:
Господи, дякую за те, що ти охороняєш нас і всіх дітей від усього поганого сьогодні вночі і завтра цілий день.

Разом: Господи, пішли нам гарних снів, опікуйся нами, охороняй нас, нашу родину та нашу хату від усього злого.

Амінь!

Господи, благослови кашку й молочко і хліб з маслом, що ми щоранку їх так смачно їмо.

Господи, благослови це м’якеньке ліжечко, подушечку, покривало і дай нам спокійного й безпечного сну.

Господи, благослови ніч, зірки і ясний місяць і дай, щоб ранок був погожий-любий, щоб сонечко гарно світило.

Господи, благослови наші забавки, книжечки і все, що ми любимо.

Господи, благослови черевички, що нас провадять уважно й безпечно різними дорогами в хаті й надворі.

Господи, благослови наші маленькі кріселка, столик, лямпу, огріванні-піч та все інше, що є в нашій кімнаті.

Господи, благослови руки, що так ніжно укладають нас спати і що все для нас роблять щоранку, щодня і щовечора.

Господи, благослови наших друзів, з якими ми бавимося і тих, які до нас приходять в гості.

Господи, благослови наших тата й маму і дай, щоб ми все були разом. Благослови дідуся , бабусю та всіх рідних, що живуть тут і далеко від нас.

Господи, благослови всіх – всіх і дай всім доброго здоров’я та охороняй від усього злого.

Добраніч!

Леся Шанта (пише під псевдо Леся Бризгун-Шанта) по фаху учителька та шкільна бібліотекарка середніх шкіл. Багато років працювала з молоддю і знає психіку та зацікавлення дітей та молоді. Пише з молодих літ, отримала декілька нагород.

Ще в середній школі на Вседержавному літературному конкурсі для молоді в Чехословаччині отримала третю нагороду.

На Х11 літературному конкурсі СФУЖО ім. Марусі Бек в Канаді одержала першу нагороду за оповідання “Кам’яна мушля”.

В 1997 році стала лавреатом найвищої літературної премії ім Лесі Українки за книгу “Золотий горішок” в Києві, Україна.

Леся Бризгун-Шанта постійно дописує до українських газет та журналів Канади, Америки та України. Є членом Українських Працівників Літератури для Дітей та Молоді ім.Глібова, Об’єднання Українських Письменників на Еміграції “Слово”, Канадського товариства дитячих письменників та ілюстраторів (Кенскейп) та Спілки Письменників України.

Христина Мізур-Копчук народилася і студіювала в Торонті. В 1988 році закінчила Онтарійський Коледж Мистецтва (відділ ілюстрації та фотографії). Праці Христини виставлялися по різних містах Канади. Одержала декілька нагород. Після закінчення студій заклала власну фірму “Images for communication” і вже втішається широкою клієнтелею.

Кирпатенька Вивірочка дуже любила свою хатку. І було чого. Бо хатку цю – гніздечко, вигідне та тепленьке, ще торік побудували її батьки, тато та мама Вивірковські.

Під стріхою, в самому кутку великої хати, недалеко парку. Таке чудове місце. Високо- високо і безпечно. А найголовніше, близько до парку, близько до всіх друзів.

Кирпатенька Вивірочка мала багато друзів.

Вони частенько прибігали до неї на розмову та пораду.

Кирпатенька Вивірочка завжди знала як потішити чи порадити. Для кожного мала добре слово

Вона дуже любила своїх друзів – а друзі любили її.

Одного дня, на саміський перший рік свого народження, Кирпатенька Вивірочка влаштувала велику гостину і запросила лісову оркестру та пташиний хор , щоб грали й співали для гостей. А тоді покликала по одному своїх друзів на пораду й поміч.

Зайчик-Побігайчик також прийшов! Але тільки попрощався з Кирпатенькою Вивірочкою, тільки вийшов за хвіртку, геть чисто забув, чого Кирпатенька Вивірочка хотіла від нього.

Разом під кущиком троянди почув плач і нарікання.

– Мишка-Гризикнижка!? Напевно вона! – подумав він і підскочив ближче.

– Так! Так, так, вона! Мишка!

– Чого ж ти плачеш, Мишко-маленька – запитав Зайчик-Побігайчик.

– Плачу, бо загубила сестричку, Мишку-Довгохвосту. Ще рано тут була – і вже нема. Напевно Котик з’їв. –

– “Гмм!” З’їв, або й не з’їв! – сказав Зайчик-Побігайчик.

– Ходім пошукаємо! Двом легше ніж одному! –

І от пішли вони вдвох.

Ідуть вони, ідуть, аж Вивірочка-Руденька сидить і хлипає.

– І чого це ти хлипаєш Вивірочко-Руденька? – запитав Зайчик-Побігайчик.

– Десь згубила сестричку, Вивірочку-Швидконіжку. Ще рано тут була. Ми їли разом грибки. І вже її нема. Напевно сова в парку зловила. –

– “Гмм!” Зловила, або й ні! – сказав Зайчик-Побігайчик.

– Ходім пошукаємо разом. Трьом легше ніж двом. Двом легше ніж одному. –

І от пішли вони втрьох.

Ідуть вони, ідуть. Аж ось зустрічають Кицю-Мицю Біленьку. А Киця-Миця гірко сльози проливає.

– І чого ж це ти , Кицю-Мицю Біленька, гірко сльози проливаєш? – запитав Зайчик-Побігайчик.

– Питаєш чого ? Ще сьогодні вранці бавилася зі мною моя сестричка Киця-Миця Жовтенька і вже її нема. Напевно авто переїхало. –

– “Гмм!” Переїхало, або й ні! – сказав Зайчик-Побігайчик.

– Ходім пошукаємо! Чотирьом легше ніж трьом. Трьом легше ніж двом. Двом легше ніж одному. –

І от пішли вони в чотирьох.

Ідуть вони, ідуть, аж коло самого парку зустрічають Песика-Бурка. В зубах у нього кошик. А в кошику повно всякого добра.

Зайчик-Побігайчик глипнув у кошик і заридав. Всі здивовано глянули на нього.

– Чого ж це ти, Зайчику-Побігайчику, та й розридався? – спитали його всі разом.

– Бо ще сьогодні вранці мій братчик вигрібав моркву зі мною. Я ж побіг до Вивірочки й забув, зовсім забув про братчика. Напевно злі хлопці забрали його. Ой, ой, ой! – заголосив він. – Як я тільки побачив в кошику моркву, зразу пригадав. Та вже мабуть запізно! –

– Може й запізно, а може й ні! – сказав Песик-Бурко. – Пошукаємо! П’ятьом легше ніж чотирьом. Чотирьом легше ніж трьом. Трьом легше ніж двом. Двом легше ніж одному! –

– Ходім разом! Може знайдемо!

Але перше вступім до Кирпатенької Вивірочки. У неї сьогодні день народження. А у мене для неї повний кошик подарунків.

Всі швиденько повтирали сльози, а Песик-Бурко продовжував:

– Ось ти, Зайчику-Побігайчику, візьми моркву. Ти Мишко-Гризикнижко, мішочок горішків. Ти, Вивірочко-Руденька, корінчиків з тульпанів. А ти, Кицю-Мицю Біленька, оту чотирилистну конюшинку, щоб Вивірочка здорова та щаслива була. Ходім! –

Кирпатенька Вивірочка сиділа на пеньочку коло своєї хатки, підморгувала весело і лускала горішки.

Перша підійшла до неї Киця-Миця Біленька:

– Це тобі на щастя, – сказала вона. – Щоб тобі радісно було, щоб ти все доглядала за своїми сестричками й братіками. А не так як я. –

– Дорога Кирпатенька Вивірочко, прийми цю моркву і ніколи – ніколи не жалій нічого своїм рідним, найдорожчим, – промовив Зайчик-Побігайчик, – бо я пожалів, і ось десь братчика нема. –

(А сльози з очей зайчика: Кап-кап-кап, тай кап!)

– А тут мішочок горішків для тебе, – заявила Мишка-Гризикнижка і втерла фартушком велику сльозу. – Лускай здорова! Та не забувай про рідних, почастуй їх! Не так як я зробила. Ось я сьогодні ранком не погостила моєї сестрички Мишки-Довгохвостої, хоч вона була голодна. Тепер уже її напевно нема. –

Тоді до Кирпатенької Вивірочки підскочила Вивірочка-Руденька.

– Дорогій, моїй, дарую корінці тюльпанів. Смакуй. І не сварися з іншими вивірками. Ось я посварилася з моєю сестричкою і хто знає де вона тепер. –

Останній вийшов Песик-Бурко. Поставив кошик перед Вивірочкою і сказав:

– А тут в кошику ще більше всього… – від мене та від інших твоїх друзів. Їж здорова! А тепер, потіш всіх нас. –

Вивірочка всміхнулася і широко відкрила дверцята до просторого городу.

А там… Оркестра заграла марша! А за столом, застеленим вишиваною скатертю, сиділи всі загублені братчики та сестички і преспокійно бавилися.

– А-а-а-а-ах! – відітхнули з полегшею і радістю всі, побачивши їх.

– Сідайте, хто де хоче! – запросила Кирпатенька-Вивірочка і почала подавати пресмачні страви.

Коли вже гостина закінчилася і Кирпатенька-Вивірочка подякувала всім за дарунки, Песик-Бурко попросив слов:

– Многая літа! – крикнув він. – Многая літа нашій народжениці! – Вона зібрала всіх Загублених братіків та сестричок і запросила на гостину. –

– Многая літа всім рідним за те, що вони пішли шукати покривджених братіків та Сестричок. Не пожаліли часу і не забули їх!

– Многая літа Песику-Буркові! – обізвалася скромно Кирпатенька Вивірочка.

– І що ж би ми робили без нашого хороброго Песика?! –

– М-но-га-я лі-та, мно-га-я лі-та, мно-га-я лі-та, ліі-та, лі-і-і-і-та, Песикові-Буркові, Кирпатенькій Вивірочці та всім нам…!!! – заспівали разом гості.

– Многая літа! Всім хто має уродини, всім уродином та всім гостинам – запищала Мишка-Гризикнижка і шуснула в нору.

А за нею розійшлися всі гості і на тому гостина скінчилася!

А оця сторінка для Тебе!

Намалюй, що Тобі найбільше сподобалося в цій книжечці.